У гэтым Менску

Слово Мінськ звучить у нас тепер часто, і його смисл для всіх однаковий. Там менше надії, аніж розчарувань. А в мені, коли чую це слово, озивається його перше значення, тепле-теп­ле, бо з Мінська колись, отак само в листопаді, я йшов на дембель. Хоча весь той процес, оті останні два місяці перед виходом за КПП, не хотів би пережити знову, бо якраз тоді усвідомлюєш, що поняття про пункт повернення дуже ускладнилось. Це небезпека, до якої ти не готовий: одночасно хочеш і додому, і зостатися тут. Бо цей край уже став твоїм, оскільки ти віддав йому частину життя. Віддав ­усерйоз, бо кожен свій день чи ніч солдат проживає так докладно, як не дано цивільному.

І ось тепер треба покидати місця, де так багато тебе. Не всяк витримує. Двоє хлопців із нашої роти зостались там жити, один навіть із Пітера. Аж не віриться, я теж міг стати мінчанином (правильно буде — менчуком). І став би, якби не випадок.

За місяць до кінця служби враз нестерпно закортіло в самоволку. У мене під Мінськом жила дівчина й хотілося її востаннє побачити — тепер, а не тоді, як стану вільним. А туди кілька зупинок електрички. Й повертатися складно: це кінцева станція, де поїзд стоїть довго, а перон освітлений і там стовбичить пат­руль. І я заліг у траві біля колії, куди падала тінь, і ждав, доки машиніст хрипло скаже, що двері зачиняються. Отоді можна вскочити у вагон і патруль уже безсилий. Лежав мордою в холодній траві, пахла земля, і я вимовляв різні білоруські слова, як ото читаєш вірші або учишся говорити. Та й сама ця мова якась давня, ніби люди її придумали, коли були дітьми: вочы, ночы, вожык, у гэтым Менску. І той час, доки я там лежав, поміг мені попрощатися, бо я зрозумів, що вже ніколи не зможу любити цю землю так, як любив її тоді, коли це було не можна.

×