Вийшло так, що востаннє я косив сіно ще позаминулого літа і думав, що робити цього вже більше не доведеться. І ось знову мені усміхнулося це щастя. Й отава вдалась гарна й густа, як для серпня, а головне — в цій роботі почуваєшся рятівником, бо на кілька місяців наперед забезпечуєш тривання цілої маленької цивілізації: сіно піде козам, а вони дадуть молока для котів і людей.

Тим часом, при всій серйозності справи, руки в тебе зайняті, а голова — вільна, й можеш думати про предмети, в яких немає ані найменшої практичної користі. А якраз ці непотрібні предмети — найкраще з того, що ти хотів би для себе в цьому світі. От, наприклад, рано вийдеш на сінокіс, сонце ще не зійшло, і цей безлюдний недовгий період дуже схожий на вечір, коли сонце ще тільки сіло. Все ніби те саме: і туман на лузі, й волога прохолода сутінок. І ти (ні для чого, просто так, у тому й щастя) шукаєш різницю: ввечері ці вологі сутінки наближаються, а тепер вони відступають. Й голоси птахів різні: звечора — пугач за річкою, а зараз — іволга й припутень.

І ще — відчуваєш ніжність до простих речей. Тесть колись розказував про одного тутешнього діда, що з війни приніс трофейну австрійську косу, таку чудесну, що її не доводилось клепати, бо вона самозаточувалась. Моя стара коса, мабуть, сама навчилась того самого: два роки не клепана, а справно робить своє діло. І я її за те люблю.

Або таке: ось сонце підбилося вище, скидаєш сорочку — і згадуєш іншу давню сорочку, яку здав на склад у свій перший день в армії. Прапорщик-комірник сказав, що я зможу її забрати, коли йтиму на дембель. Чудний чоловік — хто ж, ідучи на дембель, думає про стару сорочку?

А от тепер її трохи жалько.

×