Танки Леклерка

Ми іноді любимо говорити про те, чого з нами не було. В тім є щось гріховне, але, мабуть, природне, необхідне нам з якихось причин.

Я давно помічав цей гріх за собою, але вперше побачив (і почув) це збоку в кав"ярні на Прорізній у Києві. За сусіднім столиком худий чоловік у чорному береті й плащі, вже немолодий, охмуряв фотомодельку. Я почув фразу, яку він сказав, дивлячись їй в очі: "Коли танки Леклерка увійшли в Париж…"

У тім було щось не для чужих вух. І таке — що справжніше справжнього. Я боковим зором майже бачив сірі танки, що звертали сюди з Хрещатика. Думаю, мужик у береті тоді желєзно заякорив фотомодельку.

Я іноді повторюю ту фразу. Чому вона здавалася особливою й чому згадується тепер? Коли я її почув — то були андроповські чи ще брежнєвські роки. Може, ця фраза компенсувала душевний авітаміноз тої епохи, коли все йшло так, як ішло, незалежно від нас, і здавалося, вже не буде інакше. А ці танки — вони ніби свідчили про якийсь інший поворот, бо йшли не туди, куди пошлють, а куди справді треба.

Танки звертали сюди з Хрещатика

І ось мені знов буває необхідна та фраза. Бо якось воно знов погано навколо, і хочеться відчути себе десь не тут. Але от що я помітив: цю фразу (чи їй подібну) не скажеш абикому. Людей, яким можна це сказати, завжди мало. От тепер всюди повно фотомоделей, а тоді ота фотомодель була єдина на весь Хрещатик, тому це й говорилося саме їй. Бо вона, як і танки Леклерка — майже неможлива в цьому світі.

У мене є знайомий, старий полковник, що воював на Халхін-Голі. Тепер таких уже нема. І він іноді розказує про повітряні бої, з усіма подробицями, хоча сам з піхоти. Та я розумію: мабуть, тоді йому дуже хотілося опинитися десь подалі од землі, але так, щоби було кому про це розповісти.