Недавно був якийсь такий ранок — серед літа, а наче осінь, тьмяно, невиразно, сіявся дрібний, майже нечутний дощик. В таку годину все навколо втрачає смисл. Знаєш, куди йдеш, одначе зовсім не впевнений, що воно комусь треба. І всі люди — ніби ні про що й ні для чого в цьому пейзажі. Он іде солдат: мундирчик неправдоподібно новий, як з манекена у вітрині, в одній руці рожева парасолька, в другій — папка з паперами. А ти шукаєш якогось іншого, яснішого знаку, і не знаходиш, бо видимий світ зараз ніби весь тобі навиворіт. Перед тим, як спуститися під землю, ще раз озираєшся — чи немає нікого, хто б тебе втішив. Ні, немає.

Я зайшов у вагон метро, а слідом пропхався ще один чоловічок. З тих, що торгують з рук — клеєм, батарейками, географічними картами й усякою всячиною. Чоловічок маленький, з круглою лисою головою, в окулярах. Картаті світлі штани — до колін, схожі кроєм на сімейні труси. Черевички, білі шкарпеточки. Все в ньому викликало довіру, що важливо для такого бізнесу. З плеча звисає аж додолу якась така, дуже жіноча на вигляд, торба з товаром. А презентацій­ний екземпляр він тримав над собою: щось схоже на ліхтар з кольоровими кабелями. Але що то — я не роздивився.

Всі подібні люди самі розказують, чим торгують. От і цей почав говорити. Однак не тим голосом, яким вони перекрикують шум поїзда, а так, що чути тільки зблизька. А головне — не можна було розібрати жодного слова. Або цей чоловік забув свої щелепи вдома на умивальнику, або, що ймовірніше, він зроду такий — не німий, навіть балакучий, але йому не даються слова. При тім він зберігав манеру проповідника — серйозного і впевненого в цінності сказаного. Не знаю, чи в нашому вагоні у нього хтось купив те, що він тримав над головою. Зате ранок змінився, немов хтось сказав: іди й роби своє діло.

×