Із понеділка душа відчула межу нестерпної реальності, й захотілося пошукати в самому собі якесь місце, де з подібної безнадії була колись можливість виходу чи хоч ілюзія порятунку, прихована там про всяк випадок, давно, так давно, що й не згадаєш одразу, що це було. Воно лежить десь на дні, там, де сховані твої основні інстинкти.

Я озирнувся в сутінках душі (це, може, кучеряво звучить, але хай вже так і буде) — озирнувся й відчув, що шукаю. Хотілося знов побачити старий італійський фільм "Чотири дні Неаполя". Про те, як неаполітанці 1943 року вигнали німців зі свого міста, ще до приходу американських військ, що, як завжди, йшли надто повільно.

Скажіть, будь ласка, де тут воюють?

Ще десь у сьомому класі я бачив це кіно. Воно заворожувало несхожістю на фільми про наших червоних партизанів, на яких ми виросли й могли точно впізнати своїх і чужих. А тут впізнавалися лише німці (ах, ці каски, шмайсери й галіфе офіцерів!). А все інше в тій стрічці здавалося неправильним і навіть смішним. Простодушні громадяни Неаполя питали одне одного: "Синьйоре, скажіть, будь ласка, де тут воюють?" Потім, зовсім негероїчні й беззбройні, вони кидали з балконів на голови окупантів різний хатній мотлох: дивани, комоди і матраци. Здавалося, так не можна знімати правильне кіно про війну, але ця неправильність і відкладалася в пам'яті на потім — може, колись згодиться. І ось воно згодилося.

Утім, я трохи боявся дивитися фільм, бо пам'ятав його фінал: колона німців при зброї покидає місто, повстанці відпускають їх додому. Колона знята бездоганно: запилюжені, втомлені, але грізні тевтонці йдуть красиво й естетично переконливо. Оця картинка роками залишалася в пам'яті як неймовірність — бо наші воєнні фільми ніколи так не закінчувались. Але саме тепер захотілося знову це побачити — хоча б у кіно.

×