Давно не бачив зовсім ніяких снів — аж устиг забути, які вони бувають.

Колись мені часто снилося багато різного, але то було так давно, що оцей нинішній сон сприймався як побачений уперше. Точніше було б сказати, що я розучився дивитися сни. Настільки розучився, що маю право про це говорити — так, наче я один із дуже небагатьох людей, з ким це трапилося. І я тепер знаю те, чого не знав раніше. А саме: що сни, виявляється, справжніші за дійсність. Це не той поширений випадок, коли після сну не знаєш, де ти є — ще там чи вже тут, тебе спіймали ті, що ловили, чи ти встиг від них утекти, бо зумів прокинутися. Ні, цей сон в усьому інший, він снився ніби навпаки — так, що "там" і "тут", "звідти" й "сюди" помінялися місцями. Й бути недовго в тому сні було таким самим порятунком, як буває порятунком прокинутися, коли за тобою женуться вовки, бандити, німці чи міліція.

Тебе спіймали ті, що ловили

У тому сні не було нічого особливого. Снилася не зима, а отак десь серпень або теплий вересень. І так наче од нас до Лозового Яру видно поле, встелене соломою — як то буває встелена долівка в хаті, або й поле навколо ожереду. І по тій соломі безшумно котиться старий мотоцикл нашого сусіда Михайла Тихоновича, а на мотоциклі обоє хлопців Михайла Тихоновича і його онуки, і всі веселі. І так само безшумно його жінка загрібає граблями солому й сміється. І весь цей сон веселий, і багато сонця. Я йду туди, переходжу долину річки через кладку — по дводюймових старих дошках, і якийсь час мені нікого не видно, а потім знову видно. Вони нікуди не зникають, хоч у снах, як правило, так трапляється.

Потім телефонував людям із цього сну й питав про погоду. Вони сказали, що дощ, мокро й снігу нема. Але сон від того не перестав бути веселим.

×