Шо такоїчкі

Я саме задрімав, коли на мене впала здоровенна молодиця.

Це було в метро, коли поїзд об щось там спіткнувся в тунелі. Молодиця гарна — очі сірі, освіта середня. Вона, ані слова не кажучи, підхопилася й продовжила бесіду з подружкою. Потім скоса глянула на мене, через плече, згори вниз, швидко, по-діловому. Так оглядають чужу клумбу, на яку ненароком заїхали мотоциклом: чи не пом"ялися там тюльпани абощо.

А я усміхався. Вона сердито зморщила носа. Але те, від чого я усміхався, її не стосувалося. Я згадав одного давнього знайомого. Він був хороший віолончеліст, такий дядечко з видатним пузом. А жили ми в комуналці. Він холостякував, тому сам куховарив. Його пузо в кухонній тісноті постійно натикалося на дівчат, і він завжди при цьому говорив невинно-тонким голосом: "Ну шо такоїчкі?".

Жили ми в комуналці

Пузо було м"яке, і на нього не сердилися.

Віолончель — класний інструмент, на ньому все можна грати. Але як він це робив зі своїм пузом — не знаю. Може, якраз пузо допомогало підтримувати віолончель під час гри.

Коли когось згадуєш, мимоволі стаєш майже ним. Мої очі округлилися, а може, й наповнилися сльозами. Бо молодиця глянула на мене згори строго: в сльозах я їй не подобався. Але я думав знову не про неї. Хоча, може, саме її падіння викликало цей спогад. Я згадав, як той віолончеліст одного разу поліз вкручувати лампочку, упав із стільця й зламав собі ключицю. Ми збіглися на гуркіт. Він сидів на підлозі й плакав, бо тепер місяць чи й довше не зможе грати на віолончелі. Це справді було сумно: він став обережним, ні на кого не натикався на кухні й перестав говорити "Шо такоїчкі?".

Згодом я виїхав звідти, та так і не чув, як він грає на віолончелі.