У молодості зі мною був один такий випадок. Серед білого дня, на вулиці в Києві мене одночасно обіймали й цілували душ двадцять жінок. Я вам точно скажу, де це трапилося: на розі Володимирської та Ярославового валу, де тепер дорогий гастроном "Георгіївський". Тоді там теж був гастроном, дешевий. Я проходив повз нього в напрямку Прорізної. Й от чую просто у себе за спиною такий глухий важкий удар, аж асфальт затремтів.

Я не озирнувся. Бо те, що було попереду, просто зачарувало і змусило заціпеніти: на тім боці вулиці стояв натовп жінок різного віку, і всі вони дивилися на мене великими очима. Я аж запишався — ого! Потім трохи злякався: двадцятеро, і чого вони хочуть? Дійшов до бровки й зупинився — слава Богу, горіло червоне світло. Але як тільки світлофор показав зелене, вся та юрба жінок і дівчат радісно кинулася до мене. Вони цілували, обіймали й обмацували мене, вітали, називали молодцем, а одна навіть плакала.

Вони цілували, обіймали й обмацували мене, а одна плакала

Потім вони всі побігли далі. А я нарешті озирнувся — туди, де щойно у мене за спиною щось гупнуло. Там лежала купа цегли, не менше кубометра — обірвався старий карниз того будинку, де тепер гастроном "Георгіївський". Жінки бачили, як він падав. А я ні. От із чим вони мене вітали.

Щось останнім часом вони знов дивляться на мене великими очима. Ну, не по двадцять душ, а так — то одна, то друга. Я ставлюся до цього спокійно. Мабуть, знову десь щось велике впало.

×