Не люблю вегетаріанців, бо вони знають лиш половину правди й пишаються, хоч і немає чим. Сам я це не щодня розумію з усією ясністю, але іноді буває.

Цього тижня потрапив під великий дощ. Утекти не міг, бо ніс у торбі старого кота, якого не варто трясти. От я й ішов помалу, й уявляв себе травою, яку омиває цей дощ. Він був такий теплий, щедрий, що я, як трава, мав би почуватися щасливим. А воно — сумно. І ось чому. Перед цим я два дні косив густу траву. І пам"ять про це передалася тілу м"язам і суглобам. Отже, я був тією травою, тут і вигадувати нічого не треба. І цей гарний вечірній дощ падав на мене як на скошену траву, і я тепер знав, як вона себе почуває.

Коли косиш, бачиш, як ця трава, вся разом, добре задумана: стебло до стебла, у кожного своє місце, це ціла цивілізація, яку ти руйнуєш.

Дід Петро сидів зверху, я вів коней

Трава нібито нічого не може зробити тобі, але робить! От був зовсім дивний випадок. Якось я накосив на Захороллі багато трави, й ми її возили додому кіньми. Упакували копицю на возі, дід Петро сидів зверху, я вів коней. На вузькій греблі озирнувся й бачу, що трава перестала слухатися. Вона нахилила віз і повільно сповзала, ніби щоб утекти. То таке місце, що я сам би тікав там, якби мене везли на возі хто зна куди. Отже, трава тікала, й разом з собою скинула з воза діда Петра. Він сміявся. Все скінчилося добре, але дід загубив окуляри — не в скошеній траві, а в тій, що росла на греблі. Так ми їх і не знайшли.

Це було сім літ тому. Уже три роки, як діда Петра нема і йому не треба окулярів. Але трава час од часу нагадує про діда. Може, вона думає, що це грізне нагадування. Мовляв, як мене чіпатимеш, і в тебе заберу окуляри. А я вдячний їй за згадку про діда, хоч і не дякую, бо не сентиментальний, як вегетаріанці.

×