Буває, щось чуже візьмеш і потім соромно, хоч воно, може, і нічиє. Або в тебе щось візьмуть і довго не віддають, а нагадувати незручно, бо ті, хто взяв — наче ж не чужі, а те, що взяте — ніби ж наше, а не твоє чи їхнє. Все це, зрештою, дрібниці. Але такі кусючі, що відсовуєш їх у той закуток пам'яті, куди рідко зазираєш, щоб дарма не переживати.

Отих дрібниць за життя набирається, слава Богу, небагато. Ну, якесь пташеня, взяте колись із гнізда, метелик, убитий для колекції, бо красивий був, бабина ікона, кілька книжок — своїх чи навпаки. Серед усього того є одна дивна річ, не подібна на інші, бо вона — і не те, що тобою вкрадене, і не те — що у тебе, а немов потроху і того, й другого. Вона нічим не схожа на крадіжку, а таки нею пахне. Саме через те в отому закутку й лежить.

Це було в Індокитаї. Я їхав поїздом. Позаду лежали джунглі, де я бачив буддійські храми, слонів і тигрів, і навіть торкався до них. І річка Меконг, до якої теж доторкнувся, бо хотів цього ще школярем, коли там ішла війна. Я дивився у вікно вагона. Сідало сонце. І от на якомусь полустанку — пасуться двоє коней. Ця картинка — коні на паші при заході сонця — містила в собі спокій і свіжу вологу вечора. І це було так само, як і в нас. Настільки так само, що око не сприймало екзотично-буйного листя бананів, під якими вони паслися. Тобто я перестав бачити країну, в яку приїхав ненадовго, й не хотів губити ані хвилини, хотів дивитись і бачити, бо навряд чи ще доведеться. І це була подвійна печаль, бо в цей самий момент згадувалося, що інші коні, далеко звідси, в моїй країні, отак само пасуться, а я не любуюся ними. І ті, й ті коні зустрічають вечір у себе вдома, як годиться всім живим душам, і тільки я в цей момент — ніде, і це нелегко пережити. А згадувати чогось іще важче.

×