Отак озираєшся — а все найкраще в житті не було серйозне. Як-от — битися подушками. Востаннє це робив, як мені було літ двадцять п"ять. Я служив у шостій роті, полк зв"язку 7-ї танкової армії. Армія, якщо треба, на 20-й день війни мусила вийти до Ла-Маншу. Все серйозно. А тепер уявіть: після одбою наша шоста рота йде на п"яту роту. І сто двадцять душ, у білих кальсонах, босі, весело б"ються подушками — мовчки, в напівтемряві. Мені здається, отакий вигляд матиме солдатський рай. До речі, шоста рота завжди перемагала п"яту.

А ще перед тим було... Якщо ви дивитеся серіал "П"ять хвилин до метро", то там є слідчий — мордатий, очі єхидні. Так-от, ви не повірите, ми з ним колись билися подушками! З нами було ще двоє. Один тепер керує знаменитим театром, у другого власна телестудія в Штатах і офіс на березі океану.

А ще перед тим ми з двоюрідним братом у нього вдома вчилися грати на гармошці "Хромка". Все виникло з музики: почали битися подушками, поперевертали горщики-глечики й наробили шкоди.

Ми з ним колись билися подушками

Другого дня ми з братом сиділи у мене вдома. Аж тут у гості прийшов його батько, дядько Сашко. Ми з братом прикинулися, що нам ніколи: а раптом дядько Сашко розкаже моїй матері про вчорашнє ("А вам же, хлопці, по шістнадцять год!"). Отож ми вийшли у двір, городами дременули до річки й гуляли там до вечора. То був чудовий день. Бо — ти вигнанець, ти ховаєшся, але у тебе є оця річка й брат, що тобі ще?

Брат там і тепер живе. Та важко уявити, щоб ми повторили той подвиг. Подушки — не проблема. Але вже нема від кого тікати до річки й нема від кого ховатися.

Або, як у нас там кажуть: "Сховацця б — дак нема д"кого!"

×