Цю історію я ще нікому не розказував і сам не згадував, бо вона не моя. Одначе, якось упала на мене торба нещасть, без моєї вини. При охоті, можна було знайти винних, і мені казали, що дурний буду, як цього не зроблю. Я сказав "ні", без ніякого розумного пояснення. А потім згадалась і все сама пояснила оця історія з сержантом Попельським.

Точніше, він тоді ще не був сержантом. Ми ще носили чисті чорні погони СА й служили в одній учебці в Мінську. Попельський — мінчук, тож бігав у самоволку до своєї жінки й за те на другому місяці служби загримів на гауптвахту. А вона в Мінську була знаменита, краще не попадатись, колись там містилася тюрма гестапо. Коля Попельський повернувся через 10 діб, звично-веселий і худий. Ось історія, розказана ним.

Одного дня, після неодмінних кількох годин на плацу, йому наказали чистити наждаком іржаві котли в підвалі. Щоб не шукав покурити абощо, поруч поставили солдата з автоматом. То був дембель, а вони ясно як ставились до нашого брата. Може, отакий і в самоволці Попельського впіймав. І ось той солдат утомився стояти, сів на чистий котел, автомат — на коліна й заснув. А Коля собі далі драїть. А він стояв лицем до виходу з підвалу. Бачить: по залізних сходах повільно й тихо спускаються офіцерські чоботи. Перевіряючий! Коли застане сплячого конвоїра — той стане підконвойним на 10 діб, як презент до дембеля. Ну, а нам що? Хтось би, може, залишив усе як є. Тільки не Попельський. Розбудити солдата голосом — офіцер почує. Підійти штовхнути — вже не встигнеш. І тоді Коля кинув у нього шматок іржі. Той зірвався на ноги — саме перед тим, як голова офіцера опинилась у підвалі. Голова понюхала, чи не накурено, й пішла геть. Солдат, не дивлячись на Колю, сказав: "Спасибі". Ото й усе.

А після тих самоволок жінка народила сержантові Попельському сина, і його назвали Алєсь.

×