Під кінець січня починаю гостріше любити й жаліти зиму — наче когось такого, хто гостював у тебе й от потроху збирається додому, ще не завтра, і не через тиждень, але зосталося вже менше, ніж прожито разом.

Жодна інша пора року — не така. Може, це через те, що присутність зими — очевидна. Ти можеш прокинутися серед ночі, підійти до вікна й побачити її там: он лежить сніг, його нападало більше, ніж було звечора. Або, якщо ніч тепла — снігу поменшало, і він місцями осів і потемнів, але це все одно зима, і вона ще з тобою, і не скоро перестане.

Снігу поменшало, і він місцями осів і потемнів

Будь-яку іншу пору року отак не побачиш, хоч вони теж твої, і ти їх, може, ще більше любиш, але й страждаєш більше, бо їм не сидиться на місці й вони не ночують вдома. Ти можеш хоч усю ніч дивитися у вікно й відчувати, що вони десь тут близько, одначе, їх не видно. Вони, особливо осінь і весна, схожі на тих, кого завтра заберуть в армію, й вони хочуть нагулятися. Ти й сам такий був, і тобі тепер соромно, бо все одно ж не нагулявся, а тільки примножив свій нерозумний реєстр гріхів і тривог, за які вже ніколи не зможеш розрахуватися. Зате, хоч тепер, знаєш: одна тільки зима вміє трохи постояти на місці й дозволяє себе роздивитися. І не тільки себе. Неспокійну весну й невловиму осінь можна без тривоги душевної споглядати не тоді, коли вони насправді є — а тільки зимою. Є, наприклад, одна тоненька осика наприкінці чужого городу — така, що на ній тріпотять червоні осінні листочки. Про неї нестерпно думати восени, коли облітає листя й за одну вітряну ніч все безповоротно змінюється. А коли її згадуєш зимою — ця осика стоїть перед очима стільки, скільки ти хочеш, і така, якою була, коли бачив її вперше. Хоч насправді її вже давно немає на світі.

×