Недавно ждав когось під гастрономом. Поруч, під стіною, стояла урна для сміття — не з тих старих масивних тумб, що всюди стояли раніше, а нового дизайну, ажурна така, на курячих лапках. Ну, все одно тумба.
Трохи вище од неї, до металевого кільця в стіні був причеплений елегантний латунний замочок. А від того замочка кудись тягнувся собачий ланцюжок. Хто на другому кінці ланцюжка — мені не було видно, бо заважала тумба. Однак стало цікаво: мабуть, то дорогий, породистий песик, раз його на замок замикають. Очевидно, песик маленький, якщо мені його за тумбою не видно. Ну, а на ошийнику в нього — так само замочок висить, чи як? Бо якщо ні — то одчеплять і вкрадуть. А слухняний песик: сонце пече, а він там сидить собі тихо, жде хазяїна. А дай ми на тебе подивимось…
Отже, я зрушив із місця й зробив кілька кроків — щоб стало видно той бік тумби. Одначе, песика там не побачив. Кінець ланцюжка ховався внизу, під черевом тумби, де так само нікого не було. Я повернувся на своє місце й уже там зрозумів, куди подівся той песик. Він нікуди не подівся, він тут зовсім і ні до чого — це саму тумбу тут прив'язали на замку, щоб її ніхто не умикнув.
І так сердито мені на себе стало. Це ж не тільки оце зараз і саме з оцією тумбою у мене отак воно. Скільки живу, якось так складалося, що я бачив одне замість другого, й те, що бачив, здавалося важливіше за життя, хоч воно потім виявлялося зовсім нічим, якщо не гірше. І я собі казав: ну, нічого, ось нехай наступного разу мені трапиться така тумба, а поруч буде замочок, то я вже знатиму, що то воно таке — мене вже не купиш, нема дурних! Але наступного разу воно завжди трапляється у вигляді, зовсім не схожому на попередній, от же ж у чім уся біда.
2 
35413
Коментарі
6