Подужати кота

Будучи злим на самого себе, я взявся підмітати в хаті.

А злий — бо воно іноді сходиться все отак заразом. Тобто якийсь час усе йшло добре, бо я був хороший. А тепер стало все погано — саме через те, що був хороший. Бо мене за це хвалили, а я, дурний, радів і старався показати, що можу ще більше й краще.

І от тепер сердився на тих, що мене хвалили, і на себе. Бо я їм наобіцяв і сього, і того, а потім не встиг вчасно зробити, або забув зробити (бо його ж багато всього), або зробив гірше, ніж міг би. І вони за це тепер, може, на мене сердяться, або розчаровані мною. А самі ж винні — нащо було мене перед тим хвалити? Вони ж знають, що я люблю, коли хвалять, і хвоста розпускаю. Ну, якщо вони такі розумні, то й економили б мене якось, хоча б трималися на тій відстані, що безпечна для них і для мене.

І на тих іще сердитий, які знають, що я хороший, але знають про це мовчки й тим уміють мене стримати, але їх не було поруч — чому їх саме тоді не було, коли найбільше треба?

Дійшовши до цих думок, я раптом відчув, що віник мене не слухається.

Дивлюсь — а то кіт: ухопив віника зубами й тягне до себе. У нього якась отака собача звичка — ухопить, очі вилупить і тягне. І сам же такий малий, худий, і хвіст мишачий, а віника держить мертво.

Бувають моменти, коли думаєш: ну от, ніхто на цім світі мене не любить і ніхто не слухається.

І якось так мені гірко стало, і я йому сказав, як дорослому:

Нащо було мене хвалити?

— А ти не бачиш — я діло роблю? Й хоч би хто спасибі сказав! Нє, всі тільки…

Далі не знав, що говорити, й гаркнув:

— Оддай віника, паразит чортовий!

Він злякався й оддав.

А я собі думаю: воно ще й нічого. Бач, ось кота подужав. А був би я зовсім нікчемним — чи він поступився б віником? Чорта лисого!