Мій юний друг Юрик має право на неповний робочий день, а я — ні. Але Юрик ділиться зі мною своїм неповним робочим днем, точніше, вільною половиною. Для мене ота вільна половина — як продукт внутрішнього вжитку, що його виносити з контори не можна. Юрикові — можна. Та він щедро розділяє цю розкіш зі мною, хоч надворі весна і йому дозволено виносити туди свою половину дня.

Ота неробоча половина Юрикового дня ніби входить у наш робочий день і робить його іншим. І морда не така серйозна. От я питаю: "Юрику, ти б не поїхав туди-то о шостій?" Він довго розпитує, що там буде. Потім каже: "Ні, шеф, не можу, у мене о шостій маленьке побачення!" І нам обом добре.

А буває, що нема коли скористатися Юриковою щедрістю, і я проганяю його на коридор. Він бере туди мобілку й на ній пише музику. Пише швидко. Приходить: "Лиш не кажіть, що я поганий, я й так знаю!" — і вмикає свою музику. Недавно отак створив аж три мелодії. Одну при-святив Україні, другу — якійсь Оленці (мабуть, то героїня маленьких побачень), третю — мамі. Зіграв мені все це й каже: "Альбом випустимо?"

У мене о шостій маленьке побачення

Що ж, телефоную знайомому музикознавцеві професору Бентіку. Юрик презентує свої три мелодії по телефону: мовляв, вгадайте, що це? Професор — мудрий, але делікатний, каже: "По-моєму, це китайська музика". Чому?! А тому, пояснює професор, що у китайців пентатоніка — не сім, а п"ять нот. Отож і музика така відсторонено-споглядальна.

Пояснення таке переконливе, що ми аж забуваємо, що це наша музика. Потім Юрик питає: "А мелодія, присвячена Україні, — теж китайська? Як це?" Я кажу: "Хіба ми не варті, щоб китайці присвятили музику нам?" "Еге ж, ми такі хлопці!" — каже Юрик.

У нього сьогодні маленьке побачення.

×