Часом мене приймають за когось іншого. Це буває на чужих територіях. Чогось здебільшого воно пов"язано із музикою. Я на ній не розуміюся, а мене тягне туди, як до чужого саду, де тебе запросто можуть прийняти за того, ким ти не є. От колись у гуртожитку моїм сусідом був оперний співак, тенор. Раз я чув, як він своїй жінці казав про мене, що я — жлоб. Я швидше лох, а не жлоб. Кортіло спитати в тенора, чому він так думає. А як спитаєш? Адже наші стосунки зовні цілком коректні.

А ось ще. Якось мусив писати репортаж із виступу хорової капели в Таращі. Капела їхала туди автобусом. Я прийшов перед від"їздом, голодний. Питаю їхнього начальника, чи встигну пообідати, кухня ж он поруч. Він глянув на мене й гаркнув до кухні:

— Зіна! Пачєму шофєров нє покормілі?!

Він своїй жінці казав, що я — жлоб

Ну, це весело. А було й навпаки. Теж — із музикою. В отой гуртожиток, де ми жили із тенором, оселили на одну ніч якусь екзотичну дитячу капелу — із Пензи чи що. Я дізнався про це й подумав: а дай поговорю із ними, і наша газета перша про це напише. Пішов. Поговорили. А із тими дітьми — дві старих діви. І вони на мене якось дивно дивилися. Ну, вони ж із Пензи, може, їм тут усе дивно.

Подякував я їм, зайшов ще до тенора, потім іду до себе. А там сидить наш комендант, простий хлопець, не музикант, а тракторист. І каже: "Ти не переживай, але оце були в мене ті дві старі діви й казали, що їм спати страшно, бо до них маніяк приходив! Якби я тебе не знав, і сам би злякався, бо то ж діти, а тут маніяк!"

Я ледь не пішов пояснювати їм їхню помилку. Ото була б картина: проти ночі приходить тип, схожий на шофера і розказує, що він не маніяк, а репортер.

Не пішов, але не спав усю ніч, переживав. Іноді це повертається — коли не розуміють свої й нічого не доведеш.

×