З усього, що почуто і забуто за цілий рік, у пам'яті зосталась одна фраза, сказана чоловіком, з яким ми розминулися біля підземного переходу на Нивках. Я б зараз не впізнав його, бо це тривало чверть секунди й він пішов далі. Скажу тільки, що він був, як пишеться в книжках, шести футів зросту, здоровий весь, із тих, що завжди розхристані, хоч тоді стояла зима, як от тепер, сніг і мокро. Той чоловік вгадувався як свій, хоч і не знаю, чи він був з Майдану, бо такі не бояться ходити й самі по собі. Він з кимось говорив по мобільному. І та фраза, не зовсім завершена, звучала так: "У нас же була нормальна країна!".

Це просто заворожило мене, бо тут вчувалось більше, ніж сказано. Можливо, причина в голосі: є такі голоси, що зачаровують не смислом слів, а повнотою звучання. То був рідкісний для нашого співвітчизника баритон, трохи хриплий, хазяйський і впевнений, і належав він, судячи з інтонації, не галичанину, а явно мав полтавське чи просто лівобережне походження. І від того фраза здобувала необхідну географічну завершеність, що для минулої зими було дуже важливо. І ще: в його тоні не відчувалося ностальгії, отже, він, як про щось нормальне, говорив не про колишній Союз, а таки про нашу країну. І при тім не плутав країну з державою, як то часто трапляється — він просто не розділяв для себе одне з другим. Й ще одне: він говорив, що країна — "була", але з якоюсь чудовою очевидністю це слово у нього не означало "минула". Це звучало теж дуже по-чоловічому, так ми говоримо про якусь зі своїх давніх дівчат, які ніколи не бувають колишніми.

Ту його фразу я іноді повторюю про себе й досі, намагаючись імітувати його голос, щоб повернути собі зиму, коли про нашу країну було страшно говорити вголос, бо ніхто не знав, що з нею станеться завтра.

×