Нелегал

В отаку пору, коли наземний сніг починає темніти й умирати, я переживаю відчуття втрати дому. Може, це від того, що саме такої пори колись мені довелося побувати на батьківщині — нелегально.

Я служив тоді в армії, у Білорусі. Наш полк потребував кілька мотків якогось дефіцитного кабелю. А мій ротний командир був родом із Києва, його батько працював тут на радіозаводі, де й планувалося добути кабель. Щоб його мотати, ротний узяв із собою мене. Міг узяти й іншого, але я зручніший, бо маю де ночувати в Києві. Відпустку мені не виписали, просто наказали "не попадатися". Ротний дав свій цивільний одяг, на розмір більший. Я й у власній одежі іноді маю вигляд, наче в краденому, а тут — чуже. На вокзалі в Мінську мене запримітили двоє міліцейських сержантів. Ротний (все-таки капітан) наказав їм одчепитися. Вони козирнули й подалися шукати армійського патруля. Добре, що підійшов наш поїзд. Ротний усю дорогу дивився презирливо, наче то я придумав цей маскарад.

Хто б повірив, як мені тоді хотілося назад до казарми, вдягти шинель і чоботи. Бо там, навіть ідучи в самоволку, ти ризикуєш, але залишаєшся тим, ким є.

Мати не любила, коли вдягаю чуже

У Києві ми справилися швидко. У вихідні радіозавод не працював, і я поїхав на Яготин до батьків. Оцього б краще не робив. Мати не любила, коли вдягаю чуже. Було, колись ми з хлопцями мінялися картузами, то це їй ціла трагедія. Ну, а тут! Якось так мені — наче й вдома не був. А от уже йду звідти на автобусну зупинку, бачу: у своєму дворі дід Юрченко конопатить човна на весну. І так мене зачепило, що цієї весни на тому човні мені не світить кататися — дембель ще далеко.

То була гірка мить, бо я усвідомив собі ясно, що ніколи не зможу втекти, наприклад, із тюрми, бо це буде отак само нестерпно.