Інколи охоплює дивне сирітство — вже, коли його не ждеш, бо давно до нього звик. Аж ось хто-небудь, навіть не родич, просто старий знайомий, стає тобі чужим — і заново, гостро, відчуваєш втрату. Й згадуєш, що матері в тебе нема вже стільки-то літ. Чому раптом це згадується саме тепер? І то — через когось такого, що він тобі зовсім ніхто?

Ну, нехай не зовсім. Познайомилися ми в наївних 1980-х, коли ще здавалося, що всі думаємо однаково. Він, студент-філолог, писав дипломну роботу. Боюсь, чи не про Шевченка. Й не про вірші, а про політичні погляди. Тоді це було модно. Потім став сантехніком, далі дрібним бізнесменом. Нас тримало разом не це. Просто ми обоє з села, хоча й не з одного. Та й то добре, бо людей із села останнім часом якось поменшало.

Бачимося рідко. Недавно він зайшов, питає, чи не знаю я доброго поета. Я похвалився, що знаю Малковича. А навіщо?

Тут приятель дістав рукопис — вірш, звернений до Європи, яка нас до себе не приймає. Після кожної строфи — докірливий приспів: "Європо, Європо!"

Я оце випив з горя. Через тебе

Він пояснює, що це тільки ескіз, ідея. Треба, щоб якийсь поет грамотно все підправив. На це не шкода дати й доларів триста. Потім знайдемо композитора, зробимо пісню, хай люди слухають.

Я уявив, як Малкович шукає риму до слова "Європа" й сказав, що ідея погана.

Він пішов собі. Це було у вівторок, а в п"ятницю надвечір він озвався:

— Я оце випив з горя. Через тебе. Як ти міг? Я ж од душі! Я встаю й лягаю, а все про Європу думаю, а більш ніхто не хоче, а наша пісня підштовхнула б людей. А тобі, бач, ідея погана! Ну й сиди собі отам, як такий грамотний…

Він поклав трубку. Й так спорожніло в душі. Не стало ще однієї людини, яка чогось собі думала, що я хороший.

×