У мене є приятель, великий чоловік. Справді великий, хоч ви його й не знаєте. Я його знаю з кінця 80-х. Тоді я всерйоз гадав, що він буде президентом. А він став польовим командиром. Не з тих, що всім відомі, а з іще важливіших, бо нижче командирів уже нема.

Під час помаранчевої революції, в найтяжчий вечір, я знайшов його. Він усе зрозумів і показав у вікно: "Отам буде барикада, ваше місце онде, а тепер ходіть, дядьку, додому!"

Сам він і досі майже не живе вдома. Все в дорозі. Інколи ночує у мене. Ось щойно повернувся з клопітної мандрівки на південь. Зайшов з тортом: "Давай вип"ємо чаю за те, що я живий!" Я уявив нічну перестрілку десь на півдні. Але те, що він розповів, було курйозом. Та не простим, а  ніби останньою краплею переживань за весь час нашого знайомства й нашої печальної, довжиною в п"ятнадцять літ, революції.

Ех! Навіть бандитів нормальних тут нема!

Отже, владнавши справи на півдні, він повертався. А за кермом він сидить завжди босий, у спортивній майці. Й от на нічній степовій дорозі між Кіровоградом і Черкасами він вийшов, як ото кажуть, "зателефонувати президентові". Ключі й мобілку лишив у машині, і зайти назад не може. Мороз — чотири градуси, а він босий! Хто ризикне зупинитися, уздрівши отаке вночі на дорозі? Тут під"їхали хлопці явно бандитського вигляду. Він попросив їх зламати двері клятої машини. Вони не змогли.

"Ех! — каже він, — навіть бандитів нормальних тут нема!" Вони образилися й подалися шукати "нормального". І знайшли — що робить честь їхньому краєві. А мій приятель, доки чекав їх, заплакав: "Ти, дурню, у тебе троє дітей, тобі п"ятдесят років, навіщо ти тут?!" Й оця його фраза здалася ще тривожнішою, ніж навіть отой вечір під час помаранчевої революції. Я подумав: "Боже, зроби так, щоб хоч він не втомився на цій дорозі"...

×