Наш острів

Мій друг Юрик починає телефонічну бесіду завжди однаково:

— Шеф, а можна у вас дещо спитати?

Оте "дещо" у нього найширшої тематики, ніколи не вгадаєш, що це буде. Може, про дівчат — чого вони отакі, як є, а не такі, як нам треба. Або про Бога чи потойбічний світ, про постмодернізм чи про те, як назвати ще не написаний роман. На жаль, такі гарні запитання припадають на ту частину дня, коли немає часу їх достойно обдумати. Через те діалог виходить ось який:

— Шеф, а Бог є?

— Є. У тебе все?!

Я сердитий, хоч насправді серджуся на себе, а не на Юрика, бо він таки єдиний у світі, з ким можна говорити про високі матерії запросто.

А ось недавно Юрик озвався, коли я варив пельмені на вечерю, а це зручно для плідного мислительного байдикування. Юрик озвучив проблему: чого у всіх великих націй колонії були, а в нас — ні? Я зауважив, що воно, може, й на краще, бо тепер нам не треба відчувати вини й відповідальності перед поневоленими народами. Воно-то так, сказав Юрик, одначе, це додало б нам авторитету поміж поважних націй і необхідної твердості у взаєминах із сусідами. І тут-таки він спитав, чи не знаю я в Чорному морі якогось підходящого острова, щоб його колонізувати. Юрик би й сам міг поглянути на карту, але коли він одержимий якоюсь ідеєю, то реальна географія перестає існувати. Я сказав йому, що такий острів треба шукати десь у теплих морях, це далеко, та й немає у нас необхідних практичних і ментальних навичок. Юрик і тут знайшов вихід: запропонував віддати половину того острова полякам, бо в них же є деякий великодержавницький досвід, от би ми й собі придивилися.

Вирішення проблеми відклали на потім. Але цікаво, що дискусія захопила мене більше, ніж міг сподіватись. Аж якийсь неспокій з'явився в душі — немов не хотілося ділити з поляками наш острів. З якої речі?!