От вам маленька історія для тих, хто у світі когось давно втратив, так давно, що вже трохи й забулося. І раптом щось зненацька про оте забуте нагадує.

Я їду в метро з Лівого берега й бачу юну дівчинку, дуже сільську на вигляд, біля протилежних дверей вагона. Людей повно, й мені дівчину видно не всю, а тільки личко, трохи переполохане, й правий бік, за який її чіпко тримає чоловіча рука. Чоловік той явно старший, але мені його не видно, він десь у неї за спиною. Враз уявилось, що він її схопив і тримає, а вона боїться крикнути. Я відчув наближення бойового шоку, як це буває, коли бачиш щось подібне.

Але ось на Хрещатику людей у вагоні поменшало, і я побачив його: чоловічок, мов дві краплі води, схожий на неї. Отже, батько. Мабуть, він уперше і в Києві, й у метро. А вона вже тут живе з півроку, не менше. Й вона його оберігає, щоб йому тут було не страшно. Каже: "Тату, сідайте!". Він обережно сів скраєчку, вона поруч. Але він щоразу підскакував, коли оголошували наступну зупинку. "Ні, тату, нам іще рано!" — тихо й лагідно казала вона йому.

Я накричав на нього

І в цьому мені відчувся шок ще сильніший, ніж перед тим, але я не міг збагнути його причину.

І от приходжу на роботу, а там мій юний практикант Юрик подає свою газетну замітку, зроблену трохи недбало. Я накричав на нього, мовляв, так робити не можна! А він любовно так на мене дивиться. Чому? Що таке? Він пояснює весело: "А ви — як моя мама! Отак вона мене у першому класі вичитувала!".

Після того Юрикового порівняння з мамою (саме через неоковирність цього порівняння) до мене раптом дійшло, чим так заворожила ота сцена в метро. Бо у мене вже давно (так давно, що майже забулося) нема кому сказати: "Сидіть, тату чи мамо, нам іще рано...".

×