Він так звався, хоч і не був мідний. Його зроблено з жовтої латунної гільзи 80-міліметрового снаряда.

Майже сто років тому мій дід приніс ту гільзу з війни й змайстрував два кухлі. Він був добрий майстер. Вушко елегантно виклепане, і воно справді з червоної міді.

Один із тих кухлів є в мене й досі. Як був малий, пив із нього молоко. Тепер уже ні, бо тут треба, щоб був не просто той самий кухоль, а й та сама корова, і всі ті люди, які тоді господарювали в цьому дворі. В іншому випадку пити з нього молоко — така сама дурниця, як спеціально купувати квиток на екскурсію туди, де ти колись жив.

Виявилося, що і москалі, й австріяки розмовляють однією мовою

Краще, коли він сам нагадує про себе. І сам захоче, щоб із нього випили. А так іноді трапляється. Наприклад, про війну, з якої дід приніс цю гільзу, я колись знав тільки, що то воювали наші з австріяками в Галіції. Й діда там поранено. Так розказувала баба. Вона не знала, де та Галіція, і я так само, бо на карті її не було. І це забулося, як усе те, чого нема на карті. А через багато років у мене з"явився добрий приятель, галичанин. Якось він повіз мене на пасіку до свого батька — в лісі під Франківськом. Там колись мав пасіку ще їхній дід. Ми гуляли в околицях, порослих лісом. Приятель сказав, що тут колись стояли одні проти других москалі й австріяки. Оце й є та Галіція. Приятель каже далі: коли виявилося, що і москалі, й австріяки розмовляють однією мовою, почали одні до других ходити в гості. Чай пили, пісень співали. А як же, кажу, твій дід мого підстрелив? Еге, відповів він, оте чаювання набридло їхньому військовому начальству, і воно придумало розпочинати наступ.

Тепер, коли той галичанин приїде до мене в гості, я знаю, з якого кухля наллю йому чаю.

×