У селі серед зими ніч настає о п'ятій годині вечора, чи й раніше, і в перші дні мого тут перебування на душі було каламутно. Бо от ти сюди приїхав, щоб повернути собі давно втрачений рай — і побачив, що повернути його неможливо, бо насправді тут є лише чиста абсурдність існування, елементарного, навіть примітивного, повільного, майже такого, яким зимою живуть дерева. Але згодом смисл тутешнього буття повертається до тебе.
Цей смисл дуже простий, і він саме в тому, що ще вчора здавалось абсурдним. Смисл у тім, що хоч би який був мороз чи інша негода, ти мусиш кілька разів на день навідуватись до тих істот, які живуть не в хаті. Й поступово весь той простір, що за порогом, також стає для тебе живим, він постійно пульсує і дихає. Онде зорі надимаються на мороз, або навпаки — вітер змінюється на південний і приносить звідкись вологу, й від того робиться на якийсь градус тепліше. Десь в іншому місці ти й не відчув би цієї різниці, а тут її відчуваєш як зміну температури свого власного тіла. Й одного дня раптом почуваєшся не просто надворі, а ніби поблизу або й усередині когось такого, хто живе тут окрім тебе. Якогось великого звіра, такого здоровенного, що його й не видно всього цілком. Іноді тільки відчуваєш його присутність в отій зміні вітру. А буває, що він стає явно видимим, хоч знову-таки не весь. Це тоді, коли падає густий сніг і горизонт звужується так, що підступає аж до самих воріт. А за ними вже тільки заметіль, немов хутро того звіра, якого тобі трохи боязно, а більше — весело. Бо ти залежний від нього — хоч і не більше, ніж твої кури й кози залежні від тебе. Вони люблять тебе, але до рук не йдуть. От і ти так само з тим напівневидимим звіром. І від цього в душі щось лоскочеться — таке, як щастя.
8 
35413
Коментарі