Хочеться, щоб був червоний осінній листочок, що впав із груші й лежить на землі, мокрий. І при цьому надворі не холодно, і зовсім ніде нема ніяких людей.

Саме це важливо, щоб зовсім не було людей. Бо цього листочка мені хочеться саме тоді, коли згадую одну історію, де якраз було багато людей, перед якими соромно. Тоді мені треба було дістати грошей — 267 тисяч. Не для себе, а для одного хорошого хлопця. Нібито ж і неважко таку суму просити, коли просиш не для себе, і знаєш, що той, у кого просиш, може дати. Той хлопець, якому це було треба, міг зробити це краще за мене, але він у цій ситуації був ніхто, а я — те, що називається "мав ім'я", через те мене й вибрали. Це треба було зробити на одній багатолюдній презентації. Справа затягнулася, бо той, у кого я мусив просити, щоразу опинявся в компаніях, які мені не підходили, бо мене там не знали або не любили. Я довго ждав, і таки діждався, коли він опиниться серед людей, між яких мені буде легше з ним говорити. Я підійшов — і зробив помилку. І він, і ті, хто стояв поруч із ним, дивилися на мене доброзичливо — мовляв, ну, ви ж знаєте, це той, із ким можна говорити. І я зробив те, що роблю завжди в таких випадках, і що мені прощають ті, хто мене знає. Я сказав, що в мене до нього є прохання. І зробив паузу — просто дивився на нього, як дивлюся на тих, кого люблю. Якби це було телевізійне інтерв'ю, телевізійники мене б прокляли за цю паузу, де нічого не відбувається. А він вчинив простіше. Він не діждався кінця паузи і сказав: "Ну, говоріть щось!" І майже одразу: "Як щось придумаєте — звертайтеся!" І засміявся. І ті, хто був поруч, так само засміялися й пішли.

Коли я це згадую, хочеться, щоб людей зовсім не було, а був листочок, що впав із груші, і більше нічого і нікого.

×