Кур'єр

Ось яка радість: згадався Михаїл Матвійович Пріцкер, а я вже скучив за ним, бо він згадується рідко — ну, був собі такий епізодичний чоловічок та й годі. З ним було потішно переходити вулицю. От ідемо, наліво на кілометр жодної машини, направо так само, ширина вулиці два кроки. Але горить червоне світло. І він стоїть, як укопаний. А ми в цейтноті! Я роблю два кроки і жду його на тім боці. Дають зелене, він переходить і каже добродушно:

— Ну, і далєко ви ушлі?

Річ у тім, що йому не дозволялося хвилюватися. На війні маленький осколок міни застряв йому біля зорового нерва й лікарі сказали: хвилюватимешся — нерв обірветься, осліпнеш. А працювали ми в одній страшенно нервовій установі. Михаїл Матвійович служив там на півставки кур'єром, от що найсмішніше. Коли йому докоряли за повільність, він докладно розповідав про хронометраж своїх маршрутів, включно з паузами на світлофорах. А коли й далі докоряли, казав:

Ну, і далєко ви ушлі?

— Другой би споріл — я нє буду!

Воював він у повітряному десанті, й це здавалося дуже комічно, бо на зріст — метр з кепкою. І ото коли він обережно-урочистим дрібненьким вінніпуховим кроком переносив себе через вулицю, це ніяк не в'язалося з десантом. Якось я попросив його показати який-небудь бойовий прийом. І він — оскільки на зріст мені по плече — серйозно попросив мене нахилитися, взяв за чуба, поставив цілком дитячу підніжку й штовхнув назад. Я встояв. Михаїл Матвійович не сконфузився й зауважив, що по-справжньому це треба робити сильніше – "і тогда вам конєц!". Але ж який німець у бою отак запросто підставить тобі чуба? На те Михаїл Матвійович незворушно відповів:

— А мнє і нє надо! Я міномьотчик!

І мені з тих пір уявлялося, як над полем бою повільно летить на парашуті маленький чоловічок, обнявши ствол свого міномета.