От якось враз дійшло: більшості з того, що я люблю, вже нема. Ну, нехай і не більшості, а таки багато чого. Спочатку мене переполохала ця думка, бо вона означає поразку й ганьбу, це як відступ, це те, чим живуть, або, точніше сказати, підміняють своє існування старі діди. Це таки справді підміна, бо виходить, що ти перебуваєш не тут, не в реальному нинішньому часі, а в тому, який позаду. Ну, от читаєш якусь книжку, неможливу колись, і помічаєш, що ти докладно (а часом і вголос) переказуєш її своєму батькові, який цю книжку не читав, бо її не було тоді, коли він жив. А саме йому найбільше треба було ту книжку прочитати зі мною, щоб між нами не стояло ніяких непорозумінь і вимушеної невисловленості тих років, післясталінських, хрущовських і брежнєвських.

Коли щось отаке з тобою відбувається, то в тім чогось соромно чи непристойно признаватись, і я аж озирнувся — чи ніхто ще цього не знає, окрім мене? А потім подумав собі: а кому яке діло? Зла ж від цього нікому нема. А щось хороше, може, і є, бо хто ж його любитиме, оте все, чого вже не існує або воно перестало бути таким, як було? І це справедливо, бо ти ж сам обіцяв собі колись, що цього всього не забудеш, і список виходить здоровенний, він би тут не вмістився. Це й дівчата, тепер вже дуже колишні, й знайомі клямки на дверях нічних веранд, й дерев'яний млин діда Сідолаки, й наша річечка, висушена меліораторами, й навіть таке чудо, як одна волошка, що росла в житі під Божками одного літнього ранку сорок п'ять років тому. Я не хотів тоді її забути, і от не забув же. І в цьому незабуванні є радість — так, немов ти щось хороше зробив, хоч насправді нічого ти не робив, а так — ніби трохи жив ще раз.

×