Рік у нас — це 12 місяців. І кожен по-своєму називається, і кожна назва вказує на якусь пору року, і такий порядок загалом відповідає течії часу й зміні сезонів у наших широтах. Хоча, якщо придивитися, то все це дуже приблизно. Бо який місяць не візьми — липень чи лютий, він насправді довший, ніж те, що читається в його імені, і протягом календарного місяця в природі відбувається всього набагато більше, ніж може вміститися в одній назві. Скажімо, серпень на його початку — то щось зовсім не таке, як там, де він тихо і безповоротно наближається до вересня.

Недавно я щасливо, хоч і ненароком, знайшов для себе спосіб уточнити ­календар. Можна робити з кожного ­місяця три малих. Тоді все буде ближче до того, як воно є насправді. Притім рік зостається таким, як і був, тільки місяців у ньому втроє більше. Я не спішу давати їм назви, а тільки знаю, що такий поділ правильний. Я його підгледів, а не придумав. Цього літа, в першій половині серпня, косив траву — в такому місці, де в кінці дня сутінки настають раніше, ніж за якусь сотню метрів звідти. Бо це — на краю старого густого саду, і коли сонце переміщається на захід, за дерева, тут стає темно, як у колодязі, і трава зволожується від роси, а весь інший ближній краєвид ще світлий, і трава ще суха. І от одного вечора там дещо сталося: за кілька хвилин до того, як сховатися за горою, сонце враз яскраво освітило верби на лузі над Хоролом. Це був ніби уповільнений спалах — тим дивовижніший, що самого сонця вже не видно. Це тривало не так довго, як хотілося. Подумав — завтра додивлюся.

Наступного вечора знов косив там, і впали сутінки, а воно не повторилося. Мабуть, сонце змістилось на небі на якусь соту частку градуса й його промені вже падали інакше. І я ­зрозумів, що закінчився перший маленький серпень. Зате попереду є ще два.

×