В молодості у мене була чехословацька куртка із свинячої шкури, в ЦУМі купив, і недорого, 90 рублів. Зручна, коротка, на "блискавці", її не брав дощ і не продував вітер.

Словом, надійна. Якось я намотав її на руку й успішно одбився од п'яного Мат­роса, озброєного півтораметровою штахетиною.

— Харроша курточка! — сказав Мат­рос на другий день, як протверезів.

Все це — ще ті щасливі часи, за яких та куртка була моїм єдиним рухомим і нерухомим майном.

Коли йшов в армію, зоставив куртку хлопцям — до повернення. Вони носили її по черзі: артист на прізвище Бухарін, далі — режисер, який тепер би в неї не вмістився, і ще один непоганий Артист, що згодом став столичним.

Вона здавалась вічною — вже після армії я в ній двічі оженився.

Перша моя жінка зневажала ту куртку, казала, що я в ній схожий на шоферюгу.

А друга жінка не любила куртку мовчки — думаю, за те, що в цій одежині ховалась історія, їй недоступна, бо шкірянку куплено мною ще тоді, коли ця дівчинка була першокласницею.

Одного разу вона порізала куртку й пошила з неї бобочку для нашого малого сина. Гарно вийшло — шоколадно-шкіряні вставки на синьому вельветі.

Я нічого не сказав. Бо такі історії дуже не одновимірні й не вміщаються в слова. От хоча б згаданий вище Актор. Якось, вже після першого Майдану, він спитав у мене:

— Ты нормальный или помаранчевый?

Так кортіло сказати: мовляв, ти ж, пес, мою куртку носив — і таке питаєш! А таки не сказав цього, і слава Богу, бо смішно було б. Зате зараз на душі легше, ось саме тепер, коли недавно вмер і той Артист, і Матрос, і ще багато хто.

От про що жалкую — так це про синову бобочку, бо діти зношують одежину швидше, ніж устигаєш на них надивитися.

×