Я написав уже дочорта отаких колонок. Але хотів написати не їх, а зовсім іншу, одну, колонку, якої досі не написав. Те, що пишу зараз, теж не вона.

А вона починається так: коли збудую хату, там усі вікна будуть зовсім різні. Це мої старі знайомі вікна. Я привезу їх здалеку. Одні викуплю за великі гроші, інші просто заберу з руїн. Ви розумієте, що то за вікна. Крізь якісь із них я бачив світ зсередини, крізь інші —знадвору. За ними колись жили якісь дівчата, але не тільки. За одним жив дід, схожий на адмірала Колчака. Може, то й був адмірал, урятований од розстрілу.

Вікон багато. Пишу, й моя хата виростає до непотрібних мені розмірів. Та й ще: можу повернути вікна, але ж не пейзажі, бачені звідти, чи дівчат, що жили там. Кожне вікно описати окремо? Але тоді скажуть: "Це той ідійот, що пише про вікна!"

Я собі гуляю, а світло все не гасне

Але про одне вікно я напишу. Там є сюжет. До армії у мене була дівчина. Утім, вона була не моя. Просто я щовечора приходив у двір, де вона жила, й гуляв там, доки в її вікні на другому поверсі не погасне світло. І я йшов додому. Отак — усю зиму. А якось навесні я собі гуляю, а світло все не гасне. Це не дає мені спокою. Я висмикую секцію штахетника й ставлю сторч — якраз дістає до вікна. Піднявся туди й бачу: дівчина спить, уткнувшись носом у книжку, яку читала звечора. Можна спускатися. І тут штахетник летить униз, а я лишаюся на підвіконні. Не хотів будити дівчину, але вже світало. Внизу з"явився двірник і матюкався над штахетом. Я постукав. Вона прокинулася і впустила мене в кімнату. Ми мовчки попили чаю й пішли на роботу. Згодом я вже був у армії.

Саме оте вікно я не хочу ставити в своїй хаті.

×