Іноді в нашій сім"ї розказували одну історію про мого діда, що він був ковалем. Ця історія розказувалася не просто так, а коли виникали певні труднощі, що здавалися безвихідними. Або коли ті труднощі вже закінчувалися.

Утім, історію цю не назвеш повчальною або практично-корисною. Отже, дід був ковалем і кузня його стояла так, що додому він ходив через греблю. Йде він якось надвечір, а на греблі сидить чорт. Такий сірий дебелий дядько без шиї. Сидить спиною до стежки й дивиться на воду. Коли дід проходив повз нього, чорт глухо сказав сам до себе:

— Що не год — то хуже!

Я прошу літредакторів не виправляти цю фразу, бо саме так він сказав, і не наше діло туди втручатися. Дідові фраза не сподобалася. Не через філологічну неправильність, а — просто й без того все здавалося гірше нікуди.

А наступного вечора все повторилося. Дід розсердився. І на третій вечір, ідучи з кузні, узяв із собою залізного шворня. І коли чорт знову повторив "Що не год — то хуже!", дід уперіщив його по спині. Чорт рівним голосом сказав:

Дід уперіщив чорта по спині

— А отак погано ще й не було! — й пірнув у воду, й більше дід його не бачив.

Це сталося перед Першою світовою війною, де діда поранило. А потім посипалось як із мішка: революція, денікінці, махновці, комуністи. І колективізація, коли в діда забрали кузню. Далі — тридцять третій рік, єжовщина, фінська війна, німці, й знов комуністи.

Ця історія розказувалася так, що не було зрозуміло: чорт усе це мав на увазі від самого початку, чи все це сталося через те, що дід ударив чорта?

Я, коли здатен думати головою, схиляюся до другої версії. Але думати головою починаєш уже після того, як спробуєш повиправляти те, що здається тобі чужими помилками й неправильностями.

×