Гусяче крило

Буває, прості речі зникають з ужитку, їх забуваєш надовго, аж потім згадуєш, і це — як чудо.

Якось в армії стояли ми вранці на батальйонному розводі. Ще не подали команду "вільно". І тут я усміхнувся. Праворуч стояв сержант Попельський, білорус.

— Чаго ты? — спитав він, не повертаючи голови.

Так само, не обертаючись, самими губами, я сказав йому, що згадалося гусяче крило, яким у нас підмітали хату. Те крило — річ дуже домашня, отож тут воно забулося. І от згадалося, й від цього ми обоє дивилися на комбата очима, повними ентузіазму.

Це було в Білорусії. Попельський служив майже вдома, щодня бачив свої краєвиди й дерева, а в мене ніби позичав ностальгію, без якої зовсім порожньо жити в армії.

Зникли кирзові чоботи малих розмірів

І не лише там. Ось недавно згадалася ще одна річ, яка зовсім щезла, наче й не було її на світі. Це — кирзові чоботи малих розмірів. Тепер кирзаків, мабуть, і солдати вже не носять. А років сорок тому в них ходили й малі діти. Весь наш клас, тридцять шість душ, ходили в таких. В них танцювали й грали в футбол. Вони не робили нас однаковими, бо кожен стоптував їх по-своєму — назад, набік чи ще якось. У хлопців чогось протиралися дірки на рівні щиколоток, зліва на правому чоботі й навпаки. І не лише в таких клишоногих, як я. Дивно, що в дівчачих чоботях цього не траплялося, хоч дівчата й ходять так, ніби між грядками або вузькою стежкою в снігу.

Згадавши це, я захотів згадати, як хто ходив у нашому класі. Це виявилося нелегко. Всі обличчя пам"ятаю добре, а хода — не зразу вловлюється, навіть як згадуєш про дівчат.

Аж не віриться, я присвятив згадуванню цілий вечір. У тім був дивний азартний розпач — так, наче мені дано відновити зниклий світ, а я не можу знайти малу дрібницю, без якої той світ не оживе.