Зі мною трапився недавно дивний курйоз. Колеги з одного журналу попросили написати щось до ювілею добродія Сь-кого. Йому 60 років, а я ж його добре знаю, і ніхто, мовляв, краще за мене цього не зробить.

Я справді його знаю, але ж йому на п"ять років менше. Вони пояснили, що про шістдесят він їм сам сказав. Ну, знаючи Сь-кого, я не дивуюсь. Він усім на вуха навішає чого хоч, і повірять, бо він артист, така в нього робота. Може, він отак і хоче — відзначити 60-річчя на п"ять літ раніше, це теж на нього схоже. І я його розумію: таку дату краще святкувати тоді, коли в тебе ще є сили.

Ми з ними трохи поговорили про Сь-кого — який він оригінальний чоловік!

Він усім на вуха навішає чого хоч, і повірять

І хоч мені було ніколи, згодився писати й написав швидко. Мені не треба було щось розпитувати Сь-кого, якого таки добре знаю. Зостався абзац — про плани ювіляра. Набираю номер Сь-кого. Він, ясна річ, на репетиції, й питає сердитим шепотом, якого чорта мені треба. Я пояснюю. Він каже, що оце якраз репетирує п"єсу "Єврейський хронометр" і вимикає телефон. Я дописую абзац і передаю статтю електронною поштою до журналу. Через півгодини звідти озвалися якимось дивним голосом. Мовляв, спасибі, гарна стаття, але ми тебе просили написати про іншого Сь-кого! Тут, як кажуть у театрі, пауза лізе у вікно. Вони ж не сказали мені його імені! А я знаю чотирьох Сь-ких — Ігоря, Єгора і двох Микол! Один Микола любив колись Ларису Петрівну Косач і був розстріляний більшовиками, а другий оце саме й хоче святкувати своє 60-ліття! Про яке мені вже нема коли писати. Там, у журналі, розуміють це й кажуть, що прибережуть статтю до справжнього ювілею, й ми з ними прощаємося на п"ять років, бо зараз справді трохи ніколи — нємножечко, як каже Сь-кий.

×