Цей січень такий теплий, що кожного ранку спросоння відчуваєш якусь дивну тривогу. Її можна сформулювати так: "Господи, ще один день отакої зими — й прокинуться метелики! І що тоді?"

Бо отак прокинутися — це катастрофа. Адже ще нема чого їсти. Точніше, пити, вони ж п"ють нектар квіток. Або й воду. Буває, білани капустяні сядуть собі табуном над річкою й п"ють, як корови. Але тепер вода ще холодна й вони можуть застудитися.

Ця думка для наших часів непристойна й єретична. А втім, воно завжди так. Я ріс в епоху підкорення природи й війни з довгоносиками — колорадських жуків ще не було. Й тоді мене навік вразило одне місце з якоїсь книжки. Там писалося: народному господарству метелики корисні тим, що барви й візерунки їхніх крилець можуть служити взірцем для художників, які створюють ескізи нових тканин для наших жінок-трудівниць.

Я ріс в епоху війни з довгоносиками

Часто згадую ту фразу. Може, автор любив метеликів і хотів захистити їх від корисливого світу? Але не міг прямо сказати, що метелики просто красиві та й годі, бо це була б єресь.

Гадаю, метелики йому вдячні за це. Принаймні ті, що вижили.

Учора йшов по базару й щось потягнуло мене до наручних годинників. Ага — циферблати! Кілька з них — жовто-зеленкуваті, так, ніби зелене світиться крізь жовте. У нашій природі майже нема такого кольору, хіба що пір"я іволг чи синиць, але це не зовсім те. А в чистому вигляді такий ніжний колір мали тільки крильця метелика-лимонника.

Я там довго стояв, але не купив годинника. Бо потрібен мені був не він, а оті метелики, яких я не бачив уже літ двадцять. Вони, здається, зникли назавжди й не прокинуться навіть в оцьому фантастично теплому січні.

×