Все частіше по-дурному забуваю щось зробити, і хоч ніхто нічого за це не каже, а противно, що до цього дожився. Отакий був минулий понеділок. Думав собі: Господи, невже всі ще не знають, який я нікчемний і ні на що не потрібний? А під кінець того дня втішився — несподіваним і дивним чином.

Він пережив інсульт і забув усі слова

Ввечері задзвонив телефон. Озвався давній знайомий — не те щоб приятель, а просто добрий чоловік. Кілька років тому він пережив інсульт і забув усі слова. І як звати дітей та онуків — забув, хоч і не їх самих, а тільки їхні імена. Я довідався про це випадково, коли подзвонив йому в якійсь справі. Він тоді вже помалу виходив із тої біди — згадав імена онуків і тренувався в переліку місяців уперед і назад, а ще згадував монологи Діда Мороза, бо все життя сезонно служив Дідом Морозом, і це здавалося зручним для згадування. Хоча вдавалося тяжко й він сердився. Я більше не дзвонив, боявся. І ось він озвався сам. Уже говорив набагато краще, і хотів перевірити себе. Каже: "Я називатиму людей, яких ми знали, а ти казатимеш, чи правильно я їх називаю". Спільних знайомих у нас багато, живих і мертвих, і бесіда тривала з годину. Йому ще було нелегко. Часом, щоб згадати чиєсь ім'я, він брав жменю перемішаних звуків і складав із них слово. Іноді ім'я Степан вимовлялося як Іван. Вони при тім наче двоїлися: якщо називався Іван замість Степана, то за реальним Степаном маячив і якийсь Іван, теж реальний. Я спитав, чому він обрав для цього заняття саме мене. Він сказав: "З тобою це не соромно, бо ти з нас був найкращим!"

Тут щось не так — бо я не з їхнього покоління. Отож, останнє слово стоїть не на місці, там явно мусило стояти якесь інше слово, якого він не зміг згадати. Одначе, було приємно, що я комусь пригодився того вечора. І ми згадали всіх, кого він хотів, навіть тих, кого я майже зовсім не знав.

×