Скоро двадцять друге число червня, й у мене, може, як у всіх, чиї батьки колись пережили цю дату — вона особлива. Її не назвеш святом — вона сильніша, ніж свято. Є дев"яте травня, та після дев"ятого вже нічого не змінювалось, усі вмирали своєю смертю, а розлучалися — з власної волі. А двадцять друге — те, що не святкують, а воно є. Ніби кінець світу, перерва дійсності. Якби не це — може, я народився б на початку сорокових, а не десятьма роками пізніше. То був би я чи не я? Дивлюся на можливих ровесників — вони нічим не схожі на мене, хоч заворожують саме тим, що я міг би бути одним із них.

Бува, дуже відчуваю вечір із двадцять першого на двадцять друге: це, теоретично, останні години, коли я ще міг з"явитися серед них.

Але сталося інакше й це призвело потім до багатьох непорозумінь. Бувало, батько розказував, як із хлопцями-артилеристами здався в полон. Він служив на Білостоцькому виступі, де в перший тиждень війни загинула Десята армія. Вони вийшли з котла й їхали на схід, доки не стало бензину. Тоді шофер молотком побив фари й радіатор полуторки, вони вийшли з лісу й здалися. Мені це здавалося неправильним — побити полуторку, там же десь були партизани, хіба не ясно? Батько на те противно сміявся, це сердило мене, а він нічого не пояснював.

Шофер молотком побив фари й радіатор

Була ще одна противна річ. Він інколи розказував сон, бачений за місяць до того. Наче в нього в горлі, нижче адамового яблука, виросло дерево, і він вирвав його з коренем і написав про цей сон своєму батькові, а той відповів, що буде війна. Так і сталося. Він потім дивувався, як це батько вгадав. А як вернувся з полону, вже не було кого спитати. Мені дуже не подобався цей сон. А тепер іноді свербить горло нижче адамового яблука. Пояснюю це тим, що багато курю, але підозрюю, що воно, може, й не так.

×