Дурносміхи

Дурносміхи нападають на дітей, а то й на дорослих, коли не зостається нічого кращого. Один з таких випадків мати розказувала. Це було при німцях, у другу окупаційну зиму.

Отже, зима, німці й невідомо що далі. Дівчат брали в Німеччину, а молодиць — ні. Деякі дівчата готові заміж, а нема за кого. Одна була така (на жаль, забув хто) — тільки й говорила, що про женихів. І от подруги їй кажуть, мовляв, жди, сьогодні приведемо тобі кавалєра. А кавалєром переодяглася баба Марія. Вона тоді була ще не баба, недавно народила першого із своїх дев"ятьох синів. Вона чорнява, очі циганські, а ще сажею намалювала вуса, шапку на лоба, шинель одягла. Ніби солдат — дезертир абощо. А світло слабеньке — каганець, солдат при такому світлі ще кращий.

Ця яка ждала жениха — лежить на печі, хихикає, рада, аж забула, що треба щось і на стіл поставити. Солдат-баба помовчав, а тоді каже:

— Дак што ж, хазяйка, как би нам…

І тут баба Марія не витримала: слова "што" і "как" здалися їй смішними, її аж зігнуло од сміху, за нею зареготалися й інші дівчата, і я вже не знаю, чим скінчилося.

Кавалєром переодяглася баба Марія

Інша історія — теж од матері. Це вже як німці одступали, у вересні. Наша вулиця крайня, боялися, що село запалять, і ховалися всі в канаві й слухали, як німці в темряві йдуть Пирятинським шляхом на захід.

У канаві сиділи так: в однім місці баби з дітьми, а в іншому — дядьки. Думали: когось уб"ють, а когось, може, й ні, через те й не разом. І ось там, де сиділи дядьки, почалося щось несусвітнє. Дядьки іржали так, що було чути, мабуть, і на шляху. Баби послали когось із дітей подивитися — що там. А то Павлуша (моєї баби зять) анекдоти розказує. Йому передали, щоб перестав, і трохи стихло, а потім знов почалося те саме. Хтозна, що було за те Павлуші — може, і нічого, бо баба цього зятя любила.