Недавно їхав яготинською електричкою на Київ.

Стояв пізній вечір, хоч іще не темно. На початку шляху, десь під Березанню, була зупинка, про яку не скажеш, що вона станція, бо тут немає ні станційного приміщення, ані хоча б якої халабуди од дощу. Просто платформа для посадки. Десь близько, мабуть, живуть люди, тільки за лісосмугою не видно, де. Тут проти ночі ніхто не виходить, та й сідає мало хто.

Електричка постояла й рушила — дуже повільно. Проминула платформу — і тут я побачив дівчину. Вона стояла біля колії у високій траві. Отже, моє вікно — над нею. Оскільки поїзд все-таки рухався, це нагадувало ту секунду, коли літак одривається од землі й ти починаєш бачити людей хоч і зблизька, але вже зверху. Все відбувалося швидко, однак, дівчина дала себе розгледіти. Її смаглявість наче увібрала в себе зникаюче світло літнього вечора. Хтось у неї був у цьому поїзді, або навпаки — хтось ним не приїхав, кого вона ждала. І оця її самотність, підсилена вечірньою пустельністю того місця, здавалась мені чудом, тривожним од того, що воно себе ніяк не пояснювало, от є та й годі.

Можливо, річ у тім, що колись я їздив цією дорогою тисячу разів, і тисячу разів відчував розлуку з домом, й ніяк не міг до цього звикнути. Це відчуття ще й загострювалося, коли отак бачив з вікна дівчат, яким не треба нікуди їхати, бо вони живуть тут, як лисиці або перепілки за лісосмугою. А потім я майже перестав сюдою їздити, і все потроху забулось. А оце тепер наче ненароком зазирнув у якийсь закуток своєї душі, де всі сліди, здавалось, давно затоптані, й ти вже не сподіваєшся нічого побачити — і ось натрапляєш на щось знайоме, таке, як було завжди. Тільки дівчата інші.

×