Побачив увечері повний місяць вже високо над будинками. Тут ніколи не видно, як він сходить. Скільки живу, знаю тільки троє таких місць, де видно, як він це робить. Звісно, таких місць на землі скільки завгодно, але в кожного вони свої.

Щоб бачити, як сходить місяць, треба самому жити в якомусь такому місці. Там ти точно знаєш: якщо по ліву руку сарай, а по праву — шовковиця, то звідси треба дивитися в кінець городу, й там, на межі, між двома вербами, він скоро з'явиться. Небо там спочатку просто стає світлішим, потім із підсвіченого туману витикається його тім'я, і в цьому є трохи чуда, бо завжди здається, що цього разу звідти вийде, може, зовсім не місяць, а якась інша істота. І щоразу знов це місяць. І звідкись береться чудна печаль.

Зовсім не просто пояснити, як спитають, де ти був

Коли він підіб'ється вище й на сніг ляжуть тіні дерев, можна зробити ще дещо: дійти до тих двох верб, потім звернути ліворуч, дідовим Юрченковим городом — до берега. За ним починається поле, й білі сніги, освітлені місяцем, лежать аж до горизонту на півночі. Туди не досягає світло місяця, й самого горизонту немає, він розмитий і зливається з темним небом. Це трохи страшнувато — так, наче там край землі, не далі як за півкілометра.

Якщо хто коли-небудь купався серед зими — відчуття дуже схоже, тобі перехоплює дихання, от так само, як тіло в холодну воду, так і душа занурюється в цю бездонну порожнечу. Тільки у воді не всидиш довго, а тут можна постояти й довше, тим часом як душа намагається вистрибнути з тебе. Щоб трохи заспокоїти її, можна подивитися лівіше й пересвідчитись, що горить світло в крайній хаті на хуторі. Це таке місце на Землі — зовсім звичайне, якщо вдень. А от коли підеш туди отак проти ночі — то зовсім не просто пояснити, як спитають, де ти був.

×