По вагонах метро іноді ходить один дід. Високий, сивий, з прямою спиною. Сорочка, колись біла, а тепер пожовкла, застебнута під горло. Дешевий чорний старий костюм. І поліетиленова торбочка, куди йому кидають гроші. Дід співає завжди одне: "Я помню тот Ванинский порт, я помню тот берег угрюмый, где мы поднимались на борт, в холодные мрачные трюмы".

Він співає, перекриваючи гуркіт вагонних коліс, у нього надимаються вени на шиї, лице червоне, а очі білі. Це некрасиво, але якраз через те й переконливо. Не знаю, чи добре він співає, в тій пісні не це головне. Щось мене тут вражає, окрім самої пісні.

Я знав декого, хто бував там: один 25, інші — по 10 років. Чи цей дід був із ними? Йому далеко за 70, отже — міг бути.

Однак, ті, кого я знав, ніколи не співали цієї пісні. Й не любили згадувати шлях туди. Інколи хіба — шлях назад. Хоч у дідові є дещо справжнє — не вік, і не пісня, а костюм. Таких не шиють давно, і матерії такої вже немає. У мого батька був такий. Ці костюми купували, коли поверталися. Десь на золотих приїсках їм видавали зароблені гроші — усе, що залишалося після того, як вираховували на облігації добровільної державної позики.

За облігації 1949 року заплатять відсотки

Батькові вистачило на костюм і на те, щоб перекрити хату соломою.

Отже, костюм — правильний, але щось не так у цьому концерті. Ті, кого я знав, не прийшли б сюди, вони ні в кого нічого не просили. Їм важливіше було довести самим собі, що ті роки — не втрачені, а прожиті розумно. У мого батька був зошит із цифрами й розрахунками. Там розписано, що за облігації 1949 року заплатять відсотки, приміром, 1969-го, і так далі. Це ніби математичне підтвердження недарма прожитого життя. А цей дід, гадаю, теж був там — але не стільки, щоб про це можна було жалкувати.

×