Колись я трохи жив в одному малому місті. Посеред нього текла річка Дніпро — теж невелика, бо це у верхній течії, а не тут.

Знав я там литовця — великого, чуб солом"яний. Він був артист, грав есесівців і героїв. Нібито славився як донжуан і розбишака. Та я вже застав його іншим, бо він саме знайшов собі невеличку, по пояс йому, панночку. Коло неї був тихим і казав, що герої обридли й хочеться зіграти, приміром, метелика.

Я покинув те місто до їхнього весілля. Потім чув: обоє загинули в автокатастрофі, а немовля, їхня донька, спала на задньому сидінні й лишилася жива. Іноді він ввижався мені. Як переходиш дорогу перед світлофором, то він ніби десь серед тих, що перебігають назустріч, і їх бачиш боковим зором.

Я покинув місто до їхнього весілля

Минуло понад 20 років, і я побачив на афіші нашого міста прізвище приїжджої актриси — рідкісне прізвище, отже, це та дівчинка, яка вижила на задньому сидінні. Я пішов на спектакль, де вона грала, й одразу впізнав її. Маленька, як мама, але грала сильно, як батько грав розбійників. Подумав: ось і метелик, яким він хотів бути.

Після вистави я розповідав їй про батька. Вона слухала недовірливо, й потім пояснила чому. Їй розповідали про батька ті, хто не знав його тихим, і казали, що вона схожа. І вона вирішила бути схожою до кінця, щоб пережити все донжуанство та розбишацтво, й знати, яке воно. Тепер, мабуть, такою й залишиться, це непогано для актриси — можеш грати дівчат і хлопців, бандитів і метеликів, усе, що хочеш.

Я не знаю, що вона тепер думає про себе. Може, дивується, що виросла саме така, а не інша, бо хтось їй гарно, хоч і неправильно, розказав про батька. А я після того перестав бачити його — навіть боковим зором, коли переходжу дорогу.

×