Можна розкопати й побачити, як воно було навіть сто тисяч років тому — піраміди, колонади й усе таке. Можна все це навіть відбудувати, реконструювати.

Але одну з найдивовижніших речей, що її мені доводилося в житті бачити, не зможе відновити жодна археологія. Це — стежки по межах сільських городів. Там, де я колись давно жив, ще все стоїть на місці, а цих стежок уже нема.

То була унікальна система таємних сполучень, які поєднували віддалені місця поза основними шляхами. Стежки робили шлях коротшим, хоч самі вони, разом узяті, були довші за всі вулиці. Тими стежками можна було пройти кілометрів п"ять серед білого дня й не зустріти жодної людини. Може якогось їжака чи дівчину — однаково рідкісно. Стежки роками не мінялися, хіба що близько виростав соняшник або вилазив гарбуз.

Деякі з них жили з весни до осені, деякі зоставалися й на зиму.

Ті стежки робилися ранніми людьми

Неймовірно, але там можна було пройти вночі без ліхтаря. Стежка сама вела тебе, ти не міг оступитися чи перечепитися. Тоді я не зважав на це, а тепер розумію, що то було диво.

А все просто: ті стежки робили якісь ранні люди, трактористи чи доярки. Ось іще чому вдень на них було безлюдно. Там  ходили в сутінках, і за такий довгий час їхні ноги самі знаходили правильну дорогу. Там не було жодного випадкового сантиметра, кожен призначений лише для того, щоб на нього ступати. Ось чому там так зручно ходилося навіть уночі.

То одне з чудес світу, які не потрапляють до реєстру. Це — як у тих самих краях співають, буває — гарно. Ідеш на голос,  дійшов, а вони вже перестали, й уже не повторять тобі так, як було.

×