Десь у восьмому чи дев'ятому класі я вичитав у газеті, що надходить сторіччя з того дня, як наш цар продав американцям Аляску. Чи нібито не продав, а передав в оренду на 100 років, і ось цей строк скоро минає, і американці, якщо вони джентльмени, мусять повернути Аляску нам. Я пам'ятаю цей момент — як усе, що в ранній юності є рідкісним чудом. Ну, щось таке, як на малій перерві побачити дівчину не з нашого класу і сказати їй давно задуманих двоє слів, розрахованих якраз на малу перерву, бо на велику — духу не вистачило б, от на що схожа була ця Аляска. Я вичитав про неї десь отак само в березні, вночі. В нашій хаті вже спали всі коти і люди, знадвору над вікном зі стріхи звисали льодові бурульки, підсвічені місяцем, було тепло й напівтемно, саме так, щоб переживати любов, помножену на простір.

Це так гарно згадувати, що я хотів би зараз зупинитися і не писати нічого далі. Бо це — та наївна радість, про яку дарма говорити вголос, вона інтимна і зрозуміла тільки тим, хто жив тоді. Радість споглядання на карті якихось дальніх земель і усвідомлення, що всі вони — наші. Й хоч тобі не вистачить цілого твого віку, щоб всюди там пожити, але коли щодня після полудня чуєш по радіо, що "в Петропавловске-Камчатском — полночь", музику цих слів дано відчути тільки нам.

Потім, від початку 1990-х, коли нам повернулася наша батьківщина, жилося з відчуттям печалі й вини перед нею, бо наша перша любов була вже пережита. А всяка перша любов ніби краде у тебе можливість полюбити знову так само сильно, як уперше, оці твої степи, озера, річки, острови й півострови.

…А потім настав торішній грудень, і ти враз зрозумів, що вже прожив життя, а поруч виросли і вийшли на майдани інші люди, які ще не знають іншої любові, окрім першої.

×