Колись мені подарували на день народження диск із записами польського органіста Романа Перуцького, на обкладинці — три червоні троянди на тлі органних труб. Диск довго лежав без ужитку, бо в мене є певний клопіт з музикою. Буває, зайдеш до якогось сучасного офіса, де немає окремих кабінетів, усі сидять за своїми столами, з навушниками на голові, й слухають, мабуть, щось серйозне, аж завидки беруть. У моєму старомодному кабінеті теж є навушники, але їх ще треба наважитись одягнути, роблю це з деяким острахом, що зостався, мабуть, з армії. Я служив у радіорелейних військах і досі пам'ятаю відчай, коли не можеш впіймати потрібну частоту в потрібний момент. Ну, а до цього додається отой мій клопіт з музикою — не впевнений, що вмію її слухати так, як треба. Зрештою, ніхто не чує, коли слухаєш музику в навушниках. Але я при тому ще й замикаю двері кабінету зсередини, а коли хтось постукає, то ховаю навушники в шухляду, а вже потім відчиняю. Бо не зумію пояснити, що я слухаю — так, як пояснив би, коли б спитали, що я читаю.

В цьому занятті є щось смішне, а то непристойне для дорослого чоловіка — десь отак, наче розглядаєш гарну книжку з ієрогліфами, але, можливо, ти тримаєш її догори ногами. Приміром, на тому диску третій трек — це Fantasia G-dur Й.‑С. Баха. Але він мені незатишний, ніяк не витримую дослухати його до кінця. Інша річ — наступний трек, де Adagio Альбіноні. Його можу слухати скільки завгодно, хоч це, можливо, неправильно, бо Бах же великий, якщо порівнювати з ким завгодно. Але ж я не знаю, як правильно. Очевидно, щось пропустив тоді, коли можна було навчитись, а тепер уже пізно. А саме зараз воно згодилось би, коли слова втратили смисл між людьми.

І от придумуєш той смисл заново, причинивши двері, й ця музика несе тебе над порожнім і темним нічним океаном, що підсвічений місяцем.

×