Тисяча гривень

– Юля! Юля! – жіночий голос повторює моє ім'я.

У натовпі нікого зі знайомих не розпізнаю. Поспішаю з роботи по дитину в садок.

– Ти мене хіба не впізнала? Пам'ятаєш, як у зебрі: чорна смуга – чорна смуга – і хвіст, – о, дійсно, це ж Оля, з якою лежала в лікарні на збереженні перед пологами. Не бачилися чотири роки. Розумію: розмова затягнеться. Дзвоню чоловікові, аби він забрав дитину.

Оля, напевно, пережила все. Рано пішов із життя батько, за ним одразу – мати. Вона як найстарша тягнула чотирьох братів і сестер. Сусіди вирішили забрати в них город. Думали, за сиріт ніхто не заступиться. Оля землю відстояла в суді. Чоловік тяжко хворів, але дивом одужав.

– Усе згадую, як уперше засміялася. Ти мене спитала: "Олю, ти хоч колись смієшся? У житті ж бувають і гарні моменти. Воно, як зебра: чорна смуга – чорна смуга – і хвіст". Тоді мене прорвало. Справді, коли народила малого, почався хвіст. Потім я знову завагітніла. На УЗД сказали: дівчинка. Життя налагоджувалося, – розказує Оля.

Вона відчула, що починаються пологи. Пішла в районну жіночу консультацію до свого гінеколога. Та її не оглянула. Сказала, ще не час народжувати.

– Перед очима стоїть картина, як лікар із медсестрою у кабінеті п'ють чай із шоколадкою, – згадує Оля. – Їй просто не хотілось відриватися. Вона не вірила, що в мене води відійшли.

Через півтори доби Олю забрали в обласний медінститут. Пологи прийняли, але дитину не врятували.

– Лікар подзвонила до гінеколога з консультації. Сказала: соромиться, що вони – колеги. Довго розповідала, як та непрофесійно поступила. Що моя дитина – на її совісті, – говорить Оля. – А тоді додала: "Ваше горе пережила, як своє. Ви ж усе терпите через халатність лікарів". У цей момент відчула тепло – чорна смуга трохи посвітліла.

У коридорі лікар повідомила жахливу новину Олиному чоловікові. І попросила за пологи тисячу гривень.