У школі нас вчили того, як треба страждати. Як це робити пристрасно. Як найкраще у світі виживати.

Цей біль не був нашою насолодою, але він пояснював, чому ми відкладаємо радість відповідальності і щастя свободи на потім.

Світ страждання і болю створював перверсивне ставлення до насолоди: вона в цьому світі могла бути тільки мазохістична чи садистична. Ти або насолоджуєшся власним стражданням, або насолоджуєшся від страждання іншого. У цьому спотвореному світі твоє єдине щастя – усвідомлювати, що іншим ще гірше.

Цей буденний садомазохізм викреслює питання про відповідальність. Він хибно стверджував: якщо ми страждаємо – то тільки тому, що є жертвами обставин. Тільки тому, що самі свого життя не обирали. Тільки тому, що від нас нічого не залежить.

У цьому спотвореному світі ми – функція чужих маніпуляцій. Центри рішень щодо нашого життя лежать поза межами нашої досяжності. Ми – об'єкти, а не суб'єкти.

Цей спотворюваний світ треба змінювати. Пошук суб'єктності після століть об'єктності й рабства є складним процесом. Вона не приходить просто так. Не створиться за день, місяць, рік, десятиліття.

Ще складніше – вона має безліч перетворених форм, масок, що шепочуть: ось я, ваша суб'єктність. Але вони лише прикривають старий світогляд, "поневолений розум".

Хибна суб'єктність може набувати форм ненависті: я ненавиджу своїх кривдників і все моє життя – це варіація на тему цієї ненависті. Вона може набувати форм заперечення: я заперечую своїх кривдників і будую своє життя тільки як противагу їм, як їхнє дзеркальне відображення, тільки навпаки. Вона може набувати форм неука-адепта: я звільняюся від кайданів, я точно знаю, де лежить моє майбутнє щастя, де я можу його позичити, скопіювати, взяти в оренду.

Сьогодні в нашому "інформаційному полі" борються два головні наративи – й обидва вони стверджують, що "сила десь там, за межами нас". Один наратив стверджує, що ми – колонія (Заходу чи Сходу) і що всі наші біди походять від того, що ми – колонія. Інший наратив, що все хороше давно вже придумали десь там (на Заході чи Сході) і все, що нам потрібно, – це взяти й застосувати його в себе. Copy-paste.

Обидва наративи схожі в одному: вони бачать точку нашої сили й нашої слабкості ззовні. Виводять добро і зло на "аутсорс". Стверджують, що винен завжди хтось інший і врятувати може завжди він.

Але так не буває. Здорове суспільство – це суспільство суб'єкт­ності. Яке постійно ставить собі запитання: що я хочу, що я можу, за що я відповідальний? Більше того: здорове суспільство – це суспільство каскадної суб'єктності. Багаторівневої. Де суб'єкт­ність – немов фонтан, що падає згори чи піднімається знизу, заповнює всі щаблі його архітектури.

Наш шлях може йти тільки в Європу. Але ця наша Європа має бути внутрішньо переосмислена та внутрішньо витворена, а не механічно пересаджена. Можливо, це те, що 100 років тому Хвильовий називав психологічною Європою.

Якщо в суспільстві суб'єктом є лише хтось один – цар, наприклад, чи який-небудь "путін" – значить, у суспільстві суб'єктності немає. Якщо суб'єктами є кілька осіб, кілька сімей, кілька верств – значить, у суспільстві суб'єктності немає.

Здорова суб'єктність – це коли якнайбільше учасників суспільства є суб'єктами мислення і дії, тобто здатні впевнено сказати: я хочу, я можу, я відповідальний. І втілити ці слова на практиці.

В Україні вже з'явилися "суб'єктні бізнесмени", "суб'єктні громади", "суб'єктний креативний клас" – питання в тому, як цю суб'єктність помножити. Як бачити втілення принципу суб'єкт­ності на всіх можливих рівнях – вертикальних і горизонтальних. Як можемо створювати суб'єктні громади, міста, компанії, університети. Цей каскад суб'єктностей і створює суб'єктну країну. Саме так, знизу вгору, а не навпаки.

З усіх наших останніх (р)еволюцій зараз відбувається одна з найважливіших – (р)еволюція суб'єктності. (Р)еволюція відповідальності.

×