Літак рейсу Київ — Тбілісі 12 серпня був заповнений ледь на чверть. Я розговорився з однією із трьох стюардес — 20-річною Вансою. Запитав, чи немає у Грузії паніки у зв"язку з тим, що Росія розв"язала проти неї війну.

Кароока дівчина запевнила, що — ні. А те, що з Тбілісі до Києва літаки переповнені вщент, а назад майже порожні — Ванса пояснила природним страхом людей.

— Ми були в аеровокзалі, коли росіяни скинули бомби неподалік аеропорту, — згадує вона. — Так перелякалися! Усі вибігли на вулицю. Боялися, що бомбу кинуть у приміщення аеропорту. Але обійшлося. Тільки радар розбили — тепер ми не можемо приймати кілька літаків одночасно.

Ванса постійно каже "ми й вони":

— Вони нас можуть захопити, але ніколи не переможуть!

Паніки у столиці Грузії я справді не помітив. Про незвичність ситуації свідчить хіба що майже порожній аеропорт.

Гуляю нічним містом. Неподалік річки Кури натикаюся на кумедну металеву скульптуру — у чоловіка, як і в Паніковського у Києві, відламаний ціпок.

— Це двірник Ніко, — пояснює хлопець, який сидить на бордюрі метрів за 20 від скульптури. — А чому б не поставити пам"ятник двірнику? — не розуміє мого здивування. — Його всі поважали, бо він добре прибирав вулицю, ні на кого не нападав і ні до кого не ішов із війною.

Називає себе Романом Джиджишвілі, каже, що йому 22 роки.

— А чому б мені не посидіти на лавці серед ночі біля свого дому після мітингу? — ще раз дивується на запитання про причини сидіння о першій ночі на лавці. — Хороша погода. Мені не спиться. Ото й сиджу тут, ні на кого не нападаю.

Вони нас можуть захопити, але ніколи не переможуть

Роман майже рік працював у Одесі будівельником, заробив грошей і повернувся до Тбілісі два місяці тому.

— Ви — наші брати! — чую від жінки на вулиці, коли запитую у неї дорогу.

— Хто ваші брати? — перепитую.

— Росіяни. Ми не хочемо з вами воювати.

Уточнюю, що я — українець. Жінка каже, що українці — ще більші брати грузинів. На початку 1990-х під час боїв у Абхазії вона втекла до Тбілісі. Влаштувалася на роботу архіваріусом до державної установи. Їй у будинку цієї установи дали кімнату, й вона мешкає там, бо іншого житла не має.

Заходжу до крамниці "Будинок вина". Її власник 78-річний Олександр Курдадзе пропонує скуштувати склянку сухого вина. Розповідає про себе: доктор наук, винахідник у виноробній галузі. Має трьох синів, шістьох онуків та онучок і двох правнуків. Пенсія невелика, тому займається бізнесом. Каже, прикро за росіян, серед яких у нього багато друзів.

У цей час до магазину заходить високий чоловік. Просить російською гарного вина. Він приїхав із Кисловодська тиждень тому до приятелів. Дивується, чому його країна напала на дружелюбних грузинів. Купує літр вина і йде.

— Якщо Тбілісі атакуватимуть російські танки, то ми боротимемося, — говорить помічниця власника магазину Натела. — Не моє покоління, а молоді люди. Ми не дозволимо себе принижувати.

Незабаром повертається росіянин із Кисловодська — вже трохи напідпитку. Пояснює, що йому та друзям сподобалося вино, і він купить ще.

— Це правильно, — каже господар. — Пити вино краще, ніж воювати.

×