"Завжди питають, скільки в нашому селі наливають"

 

— Хто чує назву нашого села вперше, сміється, — каже 59-річна Надія Цвіркун, директор Чорторийської школи-саду. — Питають часто, що в нас там  чорти риють.

Назва села походить від прізвища польського пана Адама Чарторийського. Йому колись воно належало.

— Як тільки вийшла заміж, то нікому зі своїх однокласників не казала в якому селі живу, — додає 51-річна Валентина Левчишина, завідувач місцевого клубу-бібліотеки. — Колись як вчилася в Тульчині, то прийшла на переговорний пункт поговорити зі своїм майбутнім чоловіком. Замовила розмову, аж тут оператор каже: "Чортория, 10-та кабіна". Так мені тоді стидно стало. Люди, які сиділи в залі, довго витріщалися на мене.

При в'їзді в село стоїть кілька нових хат з металопластиковими вікнами. Центральна дорога заасфальтована.

— У Чорториї живуть понад 500 людей, — додає Левчишина. — Працює колгосп. Там мають роботу 70 людей. Зараз доярка отримує 1800 гривень в місяць, механізатори від 3 тисяч. Крім ферми, є школа-садок, медпункт і два продуктові магазини. Хати у нас недорогі. За 5 тисяч доларів можна купити хорошу. Цього року будуть тягнути воду, бо виграли якийсь грант міжнародний. Ніяких гадалок, людей із чорними силами в селі не було. Навпаки — всі дуже дружні.

Місцеві 1973 року хотіли перейменувати село на Василівку.

— Жив Герой Радянського Союзу Василь Гелета, тому й думали змінити назву в його честь. Але сказали, що в Іллінецькому районі село з такою назвою вже є, — додає Надія Миколаївна.

Село Хрінівка Іллінецького району хотіли перейменувати на Вишнівку.

— Назва пішла від козака на прізвисько Хрін, який жив у селі, — каже секретар сільради Раїса Безчасних, 49 років. — А ще в нас дуже багато хрону росте, і ми готуємо його за фірмовим рецептом. Коріння натираємо на тертці, а потім заливаємо розсолом із червоного буряка. Така смакота виходить, особливо якщо їсти з домашньою ковбасою чи м'ясцем запеченим.

Щоб дати 100 дуль, треба зібратися принаймні 50 людям

У селі — близько 500 людей.

— Тако вийдеш з хати й нема до кого заговорити, — говорить місцева Галина, 66 років. — Пам'ятаю як колись казали, що настануть такі часи, що людина буде бачити собі подібного і бігтиме назустріч з розпростертими руками. Так і в нас тепер — нема нікого. Всі хто міг, переїжджали: хто на заробітки за кордон, а хто в Київ, у Вінницю.

У селі Стодульці Жмеринського району — 720 жителів. Більшість їздять до Жмеринки на роботу.

— Назва села завжди всіх дивувала і викликала посмішку, — розповідає сільський голова Любов Голубенко, 51 рік. — Люди думають, що це ми даємо всім 100 дуль. А я жартую: для того, щоб дати 100 дуль, треба зібратися принаймні 50 людям. Насправді назва пішла від слова стодола — це приміщення, в якому зберігали сіно. Старі люди село ще називають Стоділки, бо жили багато народних майстрів. Про це свідчать прізвища Токар, Олійник, Кухар.

У Погребищенського районі є село Бухни. Живуть там 500 людей. Більшість працюють на місцевій фермі. Комбайнери і механізатори отримали за сезон близько 8 тис. грн.

— Під час нападу татар люди вилазили на вежу і бухкали у великий бубон, тому така назва, — каже 59-річний Володимир Гнатюк, сільський голова. — Хто не знає походження назви, завжди питають, скільки в нашому селі наливають. А тут нічого не наливають.

×