Синій вантажний бус заїжджає на подвір"я монастиря в Немирові Вінницької області. За кермом 46-річна ігуменя Херувима. Вона одягнена в чорну кофту та спідницю. Жінка вистрибує з машини й крокує до будинку. На ходу просить черницю віднести продукти в кухню.

Ігуменя, в миру Галина Дмитрівна Грицишина, родом із Чернівців Вінницької області. Вона була послушницею Покровського монастиря в Києві. 1996-го її направили відновлювати обитель у Немирові. На той час келії місцевого монастиря займали сім"ї, в яких не було власного житла.

— Шести родинам я знайшла житло в місті, — розповідає ігуменя. — Старенькі бабусі дочекалися, доки їх Бог до себе призвав. Але ще шість сімей тут лишилося. Ми вже й не відселяємо їх.

Херувима запрошує подивитися на відновлену Троїцьку церкву. Веде стежкою через хвіртку в паркані.

— Я змалечку знала, що буду монахинею, — каже на ходу. — Як закінчила школу, зразу стала шукати монастир. Батьки незадоволені були. Хто ж радітиме, як дочка в монахині йде? — спокійно говорить Херувима.

У храмі поблизу кожної ікони стоять вази з квітами. Воду для них міняє 84-річна Маргарита — одна з чотирьох мешканок богодільні. Її цього року при монастирі відкрила ігуменя.

Одна старушечка навіть не могла поняти, де вона

— Дальоко жила, аж в Сумах, — бабуся виливає воду з ваз на траву. — Дєті поуєжалі, другі — повмиралі, а я вже сьомий год по монастирях живу.

— Маргарита дуже старанна, — шепоче ігуменя. — З таким рвінням взялася доглядати за храмом, — Херувима махає руками, показуючи, як Маргарита порається. — Все прибере, помиє. Не хоче ніяких помічників. Щоб не образити її, ми в храмі тільки тихцем щось можем перескладати.

Херувима показує богодільню, яку відкрила навесні цього року. Нині тут живуть чотири бабці.

— Я в Покровському монастирі в богадільні помагала, — продовжує. — За старушечками прибирали, помагали. Є ж такі люди, за якими нема кому доглядати.

Нову будівлю звели у вигляді літери "П". На першому поверсі під богодільню планують відвести 10 кімнат на 20 осіб. На другому будуть келії черниць, нині їх у монастирі 16 душ. На третьому житимуть діти, які приїжджають на християнські таборівки.

— У нас буде домашня обстановка, — каже ігуменя. — В Покровському монастирі монашки у переднічках і косинках ходили. То одна старушечка навіть не могла поняти, де вона. Вроді не больніца, бо не в халатах, але й не монастир, бо не в чорному.

У богодільні щойно закінчили ремонт. У приміщенні немає порогів. Килимів у кімнатах і коридорі не застеляли.

— Бабусям по 80–90 років, — пояснює ігуменя. — Ноги вони не можуть високо підіймати, тому доріжки тільки заважають.

Меблі, одяг, килими у богодільню принесли прихожани. Навіть подарували дві старенькі газові плитки і два холодильники.

У великій напівпустій кімнаті поблизу кухні сидить 96-річна Катерина, одна з підопічних ігумені, обриває зі зламаних гілок плоди обліпихи.

— Добре мені, не зобижають, — бубонить старенька. — Багато горя було в жизні, — хитає головою.

— Чому це ви на краю лавки сидите? — підтягує лавку Херувима, щоб баба могла сісти посередині. — Баба Катерина не має рідних, жила в чужій сім"ї, доглядала дітей. А тоді до нас прийшла. Ще одна старенька до нас аж із Сибіру приїхала. Її чоловік та діти померли, а тут родичів теж не знайшла.

До богодільні готові прийняти будь-кого, окрім чоловіків.

Ігуменя запрошує обідати. В просторій трапезній поблизу  вікон стоїть довгий стіл. Херувима сідає в крісло.

На столі парує борщ.

— Борщ да каша — їда наша, — примовляє Херувима. — Сьогодні п"ятниця, пісний день, тому вибачайте. Беріть хліб. Це домашня випічка нашої прихожанки.

На столі свіжі помідори, перець, тушковані гриби та капуста, копчена риба. Після борщу ігуменя пригощає монастирською кашею.

— На два стакана води стакан крупи, — розповідає вона рецепт. — Як вода в казані закипить, кидаємо крупу. Вона тільки трохи вкипить, тоді знімаємо з вогню, і в перину. Там каша паром проходить і така добра, розсипчаста стає!

×